Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

парфумів. Северин згадав запах, яким його приспали, та ледве поборов потяг блювоти. Магнат повільно торкнувся його грудей вістрям шаблі, натиснув. З-під сталі пробігла цівка крові. Здавалося, ніби в груди встромляють вугілля. Борцеховський зробив крок до Гната та полоснув його шаблею по плечу, той завив крізь кляп.

— Ну як? — спитав магнат без тіні посмішки. — Ще будуть пафосні промови?

Северин мовчав.

— Так і думав. Тягніть сміливця на місце.

Борцеховський сховав шаблю і відкинув сапфір на персні вбік — під ним виявився сховок із білим порошком. Він насипав наркотик собі на руку та глибоко вдихнув його обома ніздрями по черзі.

Северина вели двоє чоловіків по боках, ще двоє позаду торкалися спини рушницями. Він ішов дрібними кроками, наскільки дозволяли кайдани на ногах. Конвой провів його повз дуби з чорним химерним гіллям та кривавим листям, що вже почало опадати. Біля коріння одного з дерев розпласталося безголове тіло у чорному кунтуші.

Ключі провернулися легко і безгучно. Кайдани зняли, мисливці відступили, тримаючи його на мушках. Невже вони справді думають, що він здатен напасти на них? Погляд ковзнув на полонених братів, на десятки хортів, на постать Борцеховського...

Він несвідомим завченим рухом змочив великого пальця у краплині крові, що текла з порізу від шаблі.

— Дарую п'ять хвилин, — прокричав Борцеховський. — Чуєш? Це більше, ніж я зазвичай дозволяю, але сьогодні вночі я роблю виключення! Коли ріжки проспівають вдруге, ми помчимо за тобою, вовчику!

Так його називала тільки мама.

— А тепер... побіг!

Засурмили мисливські ріжки, загавкали хорти.

І Северин побіг, як не біг ніколи в житті.

Розділ 11

Він ніколи не винаймав секретаря, вів усе листування особисто, бо вважав, що написані власноруч листи демонструють повагу до адресата. Керуючись тим самим принципом, відвідував перемовини, на яких могли впоратися помічники. Вони дивувалися, поки не затямили: ділові угоди — то не тільки обмін підписами, а побудова стосунків.

— Пане?

Мажордом делікатно постукав у двері. Олександр розгладив аркуш паперу.

— Слухаю.

— Дозвольте потурбувати, — мажордом прослизнув до кабінету і вклонився. — Якийсь невідомий прагне поговорити з вами віч-на-віч. Прийшов учора вранці. З вигляду нереспектабельний. Запрошення чи рекомендаційних листів не має, називатися відмовляється. Каже, що є справа, яка може вас зацікавати. Звісно, його не пропустили і вас бентежити не стали.

Магнат заточив перо, перевірив його гостроту — не полюбляв товсті літери.

— І досі чекає?

— Понад добу, пане. Розлігся неподалік воріт. Твердить, що аудієнція займе не більше як десять хвилин. Охорона питає, чи потрібно провчити його, бо очі мозолить.

Чуття підняло носа, наче вишколений мисливський пес, встало в стійку. Чуття рідко підводило Олександра Борцеховського.

— Цікаво, — після кількох секунд роздумів магнат виніс вирок: — Нехай охорона ретельно обшукає та проведе загадкового пана до альтанки. Накажи подати каву та випічку, я зголоднів. Буду за півгодини.

— Слухаюсь, пане.

Мажордом зник, нечутно зачинивши за собою двері кабінету.

Олександр викинув зайві думки з голови: мав зосередитися на листі. Він завжди продумував увесь текст наперед і тільки потім переносив його на папір. Коли слова вклалися ідеально, він умочив перо в чорнило, на мить затримав його над папером — було щось сакральне у першій рисці на чистому полотні — і виклав фрази невеличкими круглими літерами у рівні рядки.

Через хвилину він усе перечитав, кивнув, подумав ще трохи та додав постскриптум, який приховував тонкий улесливий жарт. Лист було підписано, закріплено гербовою печаткою та вкладено до теки вечірньої кореспонденції.

Борцеховський спустився з літнього кабінету на двір, з насолодою закурив цигарку. Панувало бабине літо. Біля стежки, що вела до альтанки, нещодавно засіяли живий лабіринт, який можна було пройти, просто переступивши через стіни. Олександр, покурюючи, так і зробив. Йому подобалося переступати через перешкоди, які не встигли вирости.

Біля альтанки на варті завмерли двійко охоронців. Під дахом на столику у білих філіжанках парувала кава, поряд блищали карафки з вершками та різноманітними лікерами, а також кілька тарелів зі свіжою випічкою. Лакей чекав за спиною чоловіка, який діловито змочував пампушок у повидлі.

Попри теплий осінній день візитер був замотаний в чорну запилюжену опанчу. Років сорока, зовнішність не можна назвати ані відразливою, ані приємною, така собі непримітна зовнішність, якщо не зважати на розірване вухо. На волоцюгу не схожий, на чумака також... Темна конячка.

— Пане Борцеховський, — невідомий піднявся та легко вклонився. — Дуже радий, що ви знайшли кілька хвилин для невідомого підозрілого гостя.

Він трохи шепелявив. Олександр кивнув і руки не подав.

— Я не заберу багато часу, — продовжив гість. — Проте волів би, аби нашу розмову чули тільки ми двоє. За всієї поваги...

Борцеховський сів навпроти та спробував кави.

Міцна, з кардамоном, як він любить.

— Настільки приватна справа?

— Так, — кивнув чоловік.

— І ви не спробуєте мене вбити якимось хитрим засобом, коли ми залишимося наодинці?

— Як же тоді отримати від вас гроші? — вищирився незнайомець. У нього бракувало двох нижніх кликів.

Почуття гумору є, це добре. Борцеховський махнув прислужнику рукою, лакей вклонився та покинув альтанку.

— Ви знаєте моє ім'я, проте я не маю честі знати вашого.

— І не потрібно. Невелика честь... Заради безпеки обох сторін мені краще залишитися інкогніто.

— Як бажаєте, — Борцеховський з байдужим обличчям відставив горнятко. Тепер йому стало цікаво. — Переходьте до справи.

— Чув, що ви завзятий мисливець. Маю дещо, що може вас заінтригувати, — чоловік сьорбнув кави.

— Дуже сумніваюся, — магнат методично розділив десертною виделкою вишневий пляцок на кілька шматочків. — Мій нещодавно збудований мисливський будинок вщент забито головами оленів, кабанів, вовків, лисиць і ведмедів. Про опудала птахів та всілякої дрібноти навіть згадувати не буду. Я вгризся у жилу