Стівен Кінг - Джералдова гра, Стівен Кінг

жінок так мислять: наче адвокати з малярією. Це точно пояснює значну частину їхньої поведінки, правда ж? Я говорю про поблажливість — чоловіків стосовно жінок, — але також маю на увазі дещо безумно значніше й безумно страшніше. Бачиш, він не зрозумів, і тут узагалі не йдеться про різницю між статями. Це таке прокляття буття людиною і найточніший доказ того, що ми всі насправді одинокі. Рут, у тому будинку сталися страшні речі, і я донедавна й не знала, наскільки страшні, а він цього не зрозумів. Я розповіла йому те, що розповіла, щоб не дати тому жаху зжерти мене живцем, а він покивав, поусміхався, поспівчував, і, думаю, це зрештою таки вийшло на добре, але з них усіх він був найкращий і все одно зовсім далекий від істини… істини про те, що жах постійно ріс, доки не перетворився на величезний чорний будинок із прокляттями в мене в голові. Він досі там, з відчиненими дверима, запрошує мене повернутися всередину коли заманеться, а мені ніколи не захочеться повернутися, але іноді я все одно ловлю себе на тому, що мене туди тягне, і як тільки роблю крок усере­дину, двері позаду мене затраскуються й замикаються. Ну, нехай. Мабуть, мені мало б полегшати від думки, що моя інтуїція помилилася щодо телефону, але не полегшало. Бо частково я продовжувала — і досі продовжую — вважати, що телефон у спальні все одно не працював би, навіть якби я заповзла за крісло й підключила його, що кухонний телефон, може, і працював пізніше, але, Богом клянуся, точно не в ту конкретну мить, що там вибір стояв між тим, щоб забратися нафіг від будинку в «мерседесі» або померти від рук того створіння. Брендон нахилився вперед, доки світло від лампи над узго­лів’ям ліжка не залило йому обличчя, і сказав: — Джессі, у будинку не було ніякого чоловіка, і найкраще, що ти можеш зробити з цією думкою, — викинути її з голови. Я мало не розповіла йому про загублені персні, але на той час уже змучилась і рука почала сильно боліти, тож не стала. Після того як він пішов, я ще довго не могла заснути — тієї ночі навіть болегамівна пігулка не допомогла. Я думала про операцію з пересадки шкіри, що мала відбутися наступного дня, але, мабуть, не стільки саме про це. Здебільшого думала про свої кільця та слід, який бачила лише я одна, і чи не повернувся раптом він — воно, — щоб усунути сліди. І зрештою, перш ніж заснути, я таки вирішила, що не було ніякого сліду і сережки не було. Що якийсь коп помітив мої персні на підлозі кабінету біля книжкової шафи й просто забрав їх собі. «Напевно, вони зараз на вітрині якогось льюїстонського ломбарду», — подумала я. Від цього я, певно, мала б розізлитись, але ні. Я почувалася так само, як того ранку, коли прокинулася за кермом «мерседеса», — сповнена неймовірного відчуття миру й благодаті. Жодного чужинця, жодного чужинця, жодного чужинця не було. Просто якийсь хаповитий коп крадькома озирнувся через плече, щоб перевірити, чи все чисто, а тоді хвать, крадь, і в кишеню. Що стосується самих перснів, мені тоді було однаково, що з ними сталось, і тепер також цим не переймаюся. За останні кілька місяців я дедалі більше переконуюся, що єдине, для чого чоловік одягає тобі на палець те кільце, — те, що закон уже не дозволяє почепити тобі його на ніс. Але менше з тим, ранок уже переріс у день, який теж швиденько минає, і зараз не час обговорювати жіночі проблеми. Настав час поговорити про Реймонда Ендрю Жубера.

Джессі відкинулася в кріслі й запалила ще одну цигарку, неуважно усвідомлюючи, що кінчик язика вже пече від перенасичення тютюном, голова болить, а нирки протестують проти такого марафону сидіння за «маком». Шалено протестують. Будинок мовчав, наче мрець, — тиша, яка може означати лише те, що маленька міцненька Меґан Лендіс вирушила в супермаркет і хімчистку. Джессі ошелешилася, що Меґґі пішла, не зробивши принаймні ще однієї спроби відірвати її від комп’ютера. Тоді подумала, що покоївка знала: це буде пуста трата зусиль. «Краще дати їй закрити той гештальт, що б там не було у неї в голові», — певно, подумала Меґґі. Зрештою, для неї ж це лише робота. Від останньої думки Джессі неприємно вкололо в серці.

Нагорі заскрипіла дошка. Джессі зупинила сигарету за якийсь дюйм від губ. «Він повернувся, — зойкнула Господинька. — Ой, Джессі, він повернувся!»

Але ні. Очі переметнулися на худе обличчя, що дивилося на неї з пачки газетних вирізок, і вона подумала: «Я чудово знаю, де ти, сучий пес. Правда?»

Вона знала, але все одно щось у голові наполягало, що це він — ні, не він, а воно, космічний ковбой, примара любови — повернувся на повторну зустріч. Воно лише чекало, щоб будинок спорожнів, і якщо Джессі візьме слухавку телефона в кутку столу, то почує, що він мовчазний, як і всі телефони в будинку біля озера, що тієї ночі не працювали.

«Твій дружок Брендон може либитися скільки завгодно, але ж ми правду знаємо, так, Джессі?»

Зненацька Джессі вихопила здорову руку вперед, зняла слухавку з апарата й піднесла до вуха. Почула заспокійливий гул гудка. Поклала на місце. У кутиках рота виникла дивна похмура усмішка.

«Так, уйобку. Я прекрасно знаю, де ти. Що б там Господинька та інші пані у мене в голові не думали, ми з Періжечком знаємо, що ти зараз у помаранчевій робі сидиш у камері в дальньому кінці старого крила окружної тюрми — як сказав Брендон, щоб інші ув’язнені не дісталися до тебе й не розірвали, перш ніж влада штату поставить тебе перед колегією присяжних, рівних із тобою за соціальним статусом… якщо такі взагалі існують. Ми, може, не пов­ністю звільнилися від тебе, але звільнимось. Обіцяю тобі».

Погляд перенісся на дисплейний термінал, і хоча ледь помітна сонливість, яку подарували таблетка й сандвіч, давно зникла, Джессі відчула слабкість до самих кісток, а також повний брак віри в те, що вона зможе закінчити почате.

«Настав час поговорити про Реймонда Ендрю Жубера», — написала вона, але чи це справді так? Чи зможе вона? Вона так змучилася. Не дивно, Джессі майже цілий день штовхає той довбаний курсор по екрану комп’ютера. Розширювати рамки, так вони це називають, і якщо довго й наполегливо їх розширювати, то зрештою зламаєш. Можливо, краще просто піднятися нагору й подрімати. Краще пізно, ніж ніколи, і теде, і тепе. Вона може завантажити файл у пам’ять, завтра зранку відкрити, продовжити працювати над ним, і тоді…

Її зупинив голос Періжечка. Останнім часом він промовляв нечасто, тож Джессі дуже уважно до нього до­слухалася.

«Джессі, якщо вирішиш припинити зараз, то взагалі не зберігай документ. Просто видали. Ми обоє знаємо, що тобі вже ніколи не вистачить сміливості зіткнутися з Жубером удруге, принаймні так, як людині доводиться стикатися з тим, про що вона пише. Іноді, щоб про щось написати, потрібна відвага, правда ж? Відвага, щоб вивести те з кімнати в закапелках розуму на передній план».

— Так, — бурмотнула Джессі. — Цілий міх відваги. Якщо не більше.

Джессі знову затяглася, тоді притовкла напіввикурену цигарку. Востаннє перебрала газетні