Кадзуо Ісігуро - Похований велетень

— Усе, принцесо, козу міцно прив’язано, — сказав він. — Щойно ти будеш готова, ми почнемо спуск із цієї гори. Бо ж хіба ми не виконали того, що обіцяли тим дітям і собі?

— Ох, Акселю, я не хочу вертатися до того лісу.

— Про що ти, принцесо?

— Акселю, ти так і не підійшов до краю озера, бо був заклопотаний розмовою з лицарем. Ти так і не зазирнув у ту крижану воду.

— Ці вітри виснажили тебе, принцесо.

— Я бачила їхні обличчя: діти дивились угору, наче лежали у своїх ліжечках.

— Які діти, принцесо?

— Немовлята! І так близько, під самою поверхнею води. Спочатку я подумала, що вони посміхаються, а дехто з них — навіть махає мені, та потому я наблизилась і побачила, що вони лежать нерухомо.

— Тобі просто наснився ще один сон, коли ти відпочивала біля того дерева. Пригадую, я бачив, що ти заснула, і це мене дуже втішило, навіть поки я розмовляв із лицарем.

— Я бачила їх насправді, Акселю! Посеред зелених водоростей. Не повертаймося до того лісу: там — я певна — витає якась нечиста сила.

Сер Ґавейн, утупивши погляд униз, підняв руку і, не повертаючись, прокричав проти вітру:

— Скоро вони будуть тут! Вони вже деруться нагору, і дуже завзято.

— Ходімо до нього, принцесо, тільки загорнись у накидку. Нерозумно було з мого боку привести тебе так далеко, та незабаром ми знову знайдемо пристановище. А тепер погляньмо, що так турбує нашого лицаря.

Коли вони проходили повз козу, та щосили натягувала мотузку, проте кілок навіть не ворушився. Акселеві кортіло побачити, наскільки близько були силуети, які рухалися до них, але старий лицар уже йшов назустріч йому та Беатрис, тож усі троє зупинилися неподалік від того місця, де було прив’язано козу.

— Сер Ґавейн, — сказав Аксель, — моя дружина слабне, і їй потрібно повернутися до місця, де будуть дах над головою та їжа. Чи можемо ми звезти її вашим конем униз так само, як і привезли нагору?

— Що ви таке просите? Пане, це вже занадто! Коли ми з вами зустрілись у Мерліновому лісі, хіба я не просив вас не підніматися вгору? Та ви самі наполягли на тому, щоби прийти сюди.

— Можливо, сер, ми зробили дурницю, та в нас була мета, і, якщо нам доведеться повернутися назад без вас, ви мусите пообіцяти, що не відпустите кози, бо ж нам коштувало таких зусиль привести її сюди.

— Відпустити козу? Та яке мені діло до вашої кози, пане? Скоро тут буде воїн-сакс, а що він за чолов’яга! Ідіть і подивіться самі, якщо не вірите! Яке мені діло до вашої кози? Добродію Акселю, я дивлюся на вас і пригадую ту ніч. Вітер тоді був такий самий безжальний. І ви сипали прокльони просто Артурові в обличчя, поки ми всі стояли, схиливши голови! Бо ж ніхто не хотів отримати наказу вбити вас на місці. Ми уникали зустрітися з Артуром очима через страх, що він самим поглядом накаже розрубати вас мечем, хоча ви й були беззбройні. Та розумієте, пане, Артур був великий король — і ось вам іще один доказ! Ви обсипали його прокльонами у присутності його найкращих лицарів, а він усе одно відповів вам лагідно. Пригадуєте, пане?

— Я нічого такого не пригадую, сер Гавейн. Через дихання вашої драконки я все забув.

— Я опустив очі, як і всі решта, і чекав, що голова ваша прокотиться біля моїх ніг, поки я, власне, отак стояв, утупившись у них поглядом! Але Артур говорив із вами лагідно! Ви взагалі нічого не пригадуєте? Тієї ночі вирував вітер, майже такий самий сильний, як і зараз, і наш намет поривався злетіти в темне небо. Втім, Артур відповів на прокляття добрим словом. Він подякував вам за службу. І за дружбу. І наказав нам усім ставитися до вас із честю. Коли ви, пане, понесли свою лють назустріч бурі, я сам пошепки з вами попрощався. Ви мене не почули, бо я сказав те собі під ніс, але прощання моє було щире, і я в цьому не був самотній. Пане, ми всі почасти поділяли вашу лють, хоча ви й неправильно чинили, проклинаючи Артура, а водночас і день великої перемоги! Ви кажете, що подих Квериґ не дає вам цього пригадати, — а може, то лише роки чи просто сьогоднішній вітер? Бо навіть і його самого досить, аби перетворити мудрого ченця на дурня.

— Сер Гавейн, мені байдуже до всіх цих спогадів. Сьогодні мені потрібна пам’ять про іншу буремну ніч — ту, про яку розповіла мені дружина.

— Я щиро з вами попрощався, пане, й зізнаюся, що, коли ви проклинали Артура, вашими вустами частково говорив і я. Ви ж бо уклали великий договір, якого дотримувалися роками. Хіба всі чоловіки: і християни, і язичники — не спали завдяки ньому спокійно, навіть напередодні бою? Хіба ми не билися, знаючи, що жінкам, дітям, старим, котрі залишились у наших селах, нічого не загрожує? Та все одно, пане, війни не скінчилися. Там, де ми колись билися за землю та за віру, ми почали битися, щоби помститися за загиблих товаришів, котрих також жорстоко вбили з помсти. Як можна було покласти цьому край? Немовлята ставали чоловіками, бачачи лише війну. І ваш великий закон уже порушили...

— До того дня закону непорушно дотримувались обидві сторони, сер Гавейн, — сказав Аксель. — Порушити його було святотатством.

— Ага, то ви згадали!

— Я згадав, як зрадили самого Господа Бога, сер. І я не шкодуватиму, якщо імла й надалі приховуватиме від мене ці спогади.

— Іноді, добродію Акселю, я бажав од імли того самого. Та невдовзі я осягнув задум істинно великого короля. Адже війни нарешті зупинилися, хіба не так, пане? Хіба від того самого дня на наших землях не запанував мир?

— Сер Ґавейн, не нагадуйте мені про це. Я вам не подякую. Ліпше допоможіть мені побачити життя, яке я розділяв зі своєю дорогою дружиною, котра зараз тремтить поруч зі мною. То ви не позичите нам свого коня, сер? Принаймні щоби доїхати до того лісу, де ми зустрілися? Ми залишимо його в надійному місці, де він вас дочекається.

— Ох, Акселю, я не повернуся до того лісу! Чому ти так