Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

— Ну, ти щасливий, бачу.

— Просто гасаю, як жаба у весняний дощ,— озвався Том.

— Поглянь на двигун,— сказав Ел.— Файно, так?

Том подивився в темряву.

— Як на мене, непогано.

— Непогано? Ісусе, та це чудово. Мастила не пропускає, нічо’ такого.— Він викрутив свічку і засунув вказівний палець в отвір.— Ну, нагоріло трішки, але це нічо’, не тече.

— А ти файно справу прокрутив,— сказав Том.— Це від мене хоч’ почути?

— Ну, я, зізнатися, трусився всю дорогу: а як розвалиться — а винуватцем буду я.

— Ну, ти молодець. Краще тримай машину в порядку, бо завтра їдемо.

— Вона добра на ходу,— запевнив Ел.— Не переймайся.

Він вийняв складаний ножик і почав вишкрібати отвори у свічці запалювання.

Том обійшов намет і натрапив на Кейсі, який сидів на землі та зосереджено роздивлявся свою босу ногу. Том важко опустився поруч.

— Думаєте, працюють?

— Що?

— Та пальці ноги твоєї.

— А! Та я просто сиджу і думаю.

— Ви завше лише так зручно і влаштовуєтеся, аби думати,— сказав Том.

Кейсі поворушив великим пальцем ступні, ще одним, спокійно всміхнувся.

— Досить важко влаштуватись, аби почати думати, випростуватися тре’, аби думку спіймати.

— Щось я ні звуку від вас за ці дні не чув,— сказав Том.— Міркуєте?

— Так, повсякчас міркую.

Том зняв кашкет, зовсім завожений, з поламаним козирком, що тепер нагадував пташиний дзьоб. Відгорнув підкладку і засунув туди довгу смужку — шматок газети.

— Так сильно пітнів, що він сів,— мовив Том. Він подивився, як Кейсі ворушить пальцями ніг.— Слухайте, я можу з вами хвильку поговорити?

Кейсі обернув голову на стеблині шиї.

— Повсякчас слухаю. Отому й думаю. Дослухаюся до людей, що вони кажуть, а згодом і сам починаю почуватись, як і вони. Повсякчас так. Я їх відчуваю: вони наче птиці, що крилами б’ють, коли до мансарди залетять. Поламають вони собі крила об вікна брудні, намагаючись вилетіти.

Том дивився на нього, широко розплющивши очі, а потім відвернувся та став роздивлятися сірий намет за двадцять футів від них. Випрані джинси, футболки та сукні були розвішані біля намету. Том тихо сказав:

— Ось приблизно про це я й хтів з вами поговорити. А ви щойно сам усе побачили.

— Побачив,— погодився Кейсі.— Ціла армія таких, як ми, а вузди на нас нема.— Він нахилив голову і повільно провів рукою по чолу та волоссю.— Скільки я такого всього набачився,— провадив він.— От де б ми не стали, усюди бачив. Люди голодні, м’яса хочуть, а коли їм кинуть шматок, вони ситими не почуваються. А коли настільки зголодніють, що до смерті недовго, просять мене помолитись, і я іноді молюся.— Він зчепив руки навколо жилавих колін і підтягнув ноги вище.— От я раніше гадав, що молитва помагає. Знай собі молишся, а молитва як липучка для мух — усе приймає, налипнуть усі злидні та й розвіються. Але зара’ щось це не спрацьовує.

— Молитва ні скибочки м’яса не принесе,— сказав Том.— Аби свинину мати, тут паця подавай.

— Еге,— погодився Кейсі.— І Господь Всемогутній теж нікому ніколи зарплату не призначав. Ось оці люди хочуть жити по-людськи, дітей по-людськи виховувати. А як постаріють, то хочуть на ґаночку посиджувати, на присмерк дивитися. А замолоду хочуть танцювати, співати, разом валятися, кохатися. Вони хочуть поїсти, випити, роботи. Ось воно що — просто свої чортові м’язи хочуть натрудити. Господи Ісусе! Чого це я розбазікався?

— Не знаю,— відповів Том.— Базікай, наче непогано для слуху. Я от що думаю: коли ми роботу знайдемо — а то ти все міркуєш та й міркуєш? Ми ж сюди приїхали, аби роботу знайти. Гроші спливають. Татко виклав п’ять доларів за пофарбовану дощечку, щоб над бабцею поставити. У нас грошей обмаль.

З-за намету вибіг сухоребрий брунатний двірний собака-кудлай та заходився все обнюхувати. Пес нервувався та щомиті ладний був утекти. Він усе рознюхав, зачув запах двох чоловіків, підняв голову і, побачивши їх, метнувся вбік і майнув навтьоки, опустивши вуха та підібгавши худезного хвоста. Кейсі зітхнув.

— Нікому я нічо’ хорошого не приношу. Мо’, ліпше мені звідси піти, самому бути. А то ваш кусень їм, місце займаю... А сам нічо’ не даю натомість. Мо’, знайду постійну роботу й поверну вам борг бодай частково — за те, що ви мені дали.

Том розтулив рота і висунув нижню щелепу, постукуючи по зубах стеблинкою сушеної гірчиці. Його очі невідривно дивилися понад табором, понад сірими наметами, халупами з бур’янів, бляхи та картону.

— Якби ж мені пачку табаки,— промовив він.— Це ж скільки часу курива не мав, аж чортам нудно. А от у Макалістері в нас завше був тютюн. Майже готовий туди повернутися. Ви колись у в’язниці сиділи?

— Ні,— відповів Кейсі.— Ніколи.

— Ви зара’ не йдіть,— попросив Том.— Заждіть.

— Чим скоріше я почну шукати роботу — тим скоріше знайду.

Том пильно втупився в нього, напівзаплющивши очі, та знову надів кашкет.

— Слухайте-но,— сказав він.— Тут вам не земля, яка тече молоком і медом — як у казаннях правлять. Тут зло коїться. Тут люди нас бояться — нас, які їдуть на Захід,— і копів на нас нацьковують, аби залякати.

— Так,— відповів Кейсі.— Знаю. А чому ти мене питав, чи не був я у в’язниці?

Том повільно вимовив:

— Коли ти в тюрмі... то наче сам собою все відчуваєш, якась чуйка в тобі виникає. Там з багатьма говорити не дозволяють. З одним-двома ще можна, але не з натовпом. І тоді в тобі якась чуйка виникає. От назріває щось... ну, хтось у тюрмі оскаженіє, на наглядача кинеться, аби держаком од швабри прибити,— ти заздалегідь зна’ш, що так станеться. Якщо втеча чи бунт... ніхто не скаже. У тебе чуйка. Ти відчува’ш. Ти сам зна’ш.

— Ну і...?

— Лишіться,— сказав Том.— Лишіться до завтра, хай там що. Ну от наче щось насувається. Я тут з одним хлопцем по дорозі розмовляв. Сам він лякливий такий, запобігливий, а хитрун — як койот, але розумаха. Ну як койот, зна’те, собі на умі, й начебто такий безневинний, солоденький, і нікому шкоди не завдасть, води не закаламутить... та тільки недарма курка кудкудаче.

Кейсі уважно спостерігав за ним, хотів щось спитати, але одразу ж міцно стиснув уста. Він поволі поворушив пальцями ноги, потім розплів руки, які лежали