Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

не схочеш за таку платню працювати — та будь ласка, чорт з тобою, он ще тисяча так і рветься. Так збираєш, збираєш — а потім раз, і роботи нема. Самі персики скрізь у цьому краю. Усі разом достигли. Усе позбирали, нічого не лишилося, наче чорт узяв. А більше нічого в цьому клятому краю не росте. А власники більше не хочуть тебе тримати. Три тисячі таких, як ти. Роботу виконали, більше нема. А може, ти злодюга, чи п’яниця, чи заколотник. І ще одне: вигляд ти маєш не шикарний, бо живеш у бруднючих наметах; хоч і гарно навколо, та від тебе тхне. Не хочуть нас на роботу брати. Ну й викидають під три чорти. Отак.

Том, глянувши в бік намету Джоудів, побачив матір, яка важко й повільно від утоми розпалює маленьке багаття з мотлоху та ставить каструлю на вогонь. Кільце дітей ще наблизилось, і ясні, широко розплющені очі так і спостерігали за кожним неньчиним порухом. Старезний, ветхий, згорблений дідуган виповз із намету, як борсук, і почимчикував до юрми, придивляючись і принюхуючись. Потім заклав руки за спину і приєднався до хлопців, щоб роздивитися матір. Руті з Вінфілдом стояли біля неї, ворожо позираючи на незнайомців.

Том люто промовив:

— А ці персики тре’ одразу збирати, так? От щойно дозріли?

— Ну аякже, так і роблять.

— Ну то хай усі зберуться та й скажуть: «Хай гниють». Одразу плату піднімуть, далебі!

Парубок відірвавсь од клапанів і саркастично подивився на Тома.

— Ну, отаке вигадав. Сам додумався? Прямо своєю головою?

— Я зморився,— сказав Том.— Усю ніч їхав. Не хочу сваритися. Страшенно заводжуся через дрібницю, скаженію, настільки втомився. Ти мене не зли. Прошу.

Молодик усміхнувся.

— Та я нічого такого. Я не про тебе. Ти ж тут нещодавно. А ті, хто тут устиг попрацювати, уже метикують, що до чого. І ті, у кого фруктові сади, теж тяму мають. Слухай: якщо люди разом збираються, їм лідера треба — ну, ватажок має бути, треба ж, аби хтось говорив. А щойно він рота розтулить — так йому кийком влуплять і за ґрати. Ще один лідер випливе — і його теж за ґрати.

— Ну, у в’язниці принаймні їсти можна,— сказав Том.

— А діти? Тобі їсти даватимуть, а дітям хто дасть?

— Так,— поволі мовив Том.— Так.

— Оце інша річ. Чував про «чорний список»?

— А що воно таке?

— Ну, просто капкан на тебе розставлять — щойно писнеш, мовляв, люди, давайте разом усе робити — і все побачиш. Клацнуть з тебе фотку і скрізь порозсилають. Тоді чорта з два роботу отримаєш. А якщо діти є...

Том стягнув шапку і почав м’яти в руках.

— Значить, бери що дають — так? Або здихай з голоду, а верескнеш — теж здихай з голоду?

Молодик широко повів рукою, указуючи на рвані намети та іржаві автівки.

Том знову поглянув на свою матір, яка сиділа й чистила картоплю. І на дітей, які підсунулися ближче. Він сказав:

— Ні, я цього не спущу. Наш народ, чорт забирай, не вівці. Чорт забирай, от надеру когось.

— Що — і копа?

— І будь-кого.

— Ну ти й псих,— мовив юнак.— Вони ж тебе одразу схоплять. У тебе ж ні імені, ні власності. І знайдуть тебе в канаві, у власній крові — захлинешся нею. А в газеті лише рядочок тиснуть — знаєш, що там сказано буде? «Знайдено труп волоцюги». От і все. У газетах стільки таких рядків побачиш: «Знайдено труп волоцюги».

Том промовив:

— Ну що ж, біля цього трупа волоцюги ще один труп знайдуть.

— Ну ти й псих,— повторив юнак.— Нічого хорошого це не принесе.

— Ну, а як тоді робити?

Він подивився на замащене обличчя і в ніби затягнуті плівкою очі молодика.

— Ніяк. А ви звідки?

— Ми? Неподалік од Саллісо, Оклахома.

— Щойно приїхали?

— Тільки сьо’дні.

— А надовго тут станете?

— Не знаю. Лишимося там, де роботу знайдемо. А що?

— Нічого.

Й очі знову затягнулися плівкою.

— Тре’ поспати — сказав Том.— Завтра поїдемо — роботу шукати.

— Спробуйте.

Том розвернувся і рушив до намету Джоудів.

Молодик узяв слоїчка з мастилом для клапанів і засунув туди палець, набираючи суміш.

— Ей! — схопився він.

Том обернувся:

— Що тобі?

— Хочу тобі сказати,— він поманив пальцем, на якому застигла крапля суміші.— Просто хочу тобі сказати. Не шукай тут неприємностей. Бачив отого причинного в наметі?

— В наметі?

— Ну так... того, що тупий начебто... божевільний?

— Ну то й що?

— От як за тобою прийдуть — а вони всі приходять,— ти теж такого вдавай. Тупий — нічого не знаю. Не розумію нічого. Як копи до нас — так і ми до них. Не бий копів. Це ж самогубство. Просто вдай причинного.

— Так, значить, ці кляті копи до мене прив’яжуться — а я нічо’ не робитиму?

— Та ні, слухай-но. Я до тебе ввечері навідаюсь. Може, неправильно це. Тут нишпорки на кожному кроці. На лихо наражаюсь, як маля поводжусь. Але все одно навідаюсь. Якщо копа побачиш — удавай, що ти чортячо тупий селюк, окі, ясно?

— Ну, це таке, можна зробити,— відповів Том.

— Не турбуйся. Ми тут дурня не граємо, просто під ніж не ліземо. Дитині ж небагато треба, щоб з голоду померти. Два-три дні — і все.

Він повернувся до роботи, намастив суміш у гнізда клапанів, його рука почала стрімко рухатися туди-сюди, а обличчя посмутнішало.

Том повільно пошкандибав до свого намету.

— Причинний,— пробурмотів він собі під ніс.

Батько і дядько Джон повернулися до табору з оберемком сухих вербових лозин для розпалу, підкинули галуззя до багаття і присіли навпочіпки.

— Тут дуже файно всього назбирали,— промовив батько.— Такі довгі гілляки.— Він побачив коло скупчених дітей.— Господи Всемогутній! — сказав він.— А відки ви всі взялися?

Усі діти потупились і стали роздивлятися свої ноги.

— Певно, запах їжі зачули,— сказала мати.— Вінфілде, ану не лізь, не вештайся під ногами.— Вона відштовхнула його.— Хочу зробити трохи рагу,— сказала вона.— Ми ж, відайте, нічо’ не їли відтоді, як з дому поїхали. Чоловіче, сходи-но до крамниці, купи трохи приголовку. Зробимо добру печеню.

Батько встав і пішов. Ел підняв капот машини і роздивлявся замащений мотор. Хлопець підвів очі, коли