Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

стояв старезний «б’юїк» зі знятою кришкою капота. Молодик протирав клапани і щоразу, як прокручував інструменти — то туди, то сюди,— зизив на вантажівку Джоудів. Вони помітили, що він потай підсміюється. Коли бородань утік, молодик припинив свою роботу і підійшов до новачків.

— Ну як? — поцікавився він, і його блакитні очі аж засяяли від веселощів.— Бачив я, як ви щойно стріли нашого мера.

— Та що, чорт забирай, сталося? — не вгавав Том.

Молодик гмикнув:

— Та нічого, просто клепки чортма, як у тебе чи у мене. Може, він трохи схибнутий, почім я знаю.

— Я просто спитав у нього,— сказав батько,— чи можна нам тут стати.

Молодик обтер замащені руки об штани.

— Ну аякже. Чом би й ні? Ви, люди добрі, щойно з пустелі прибули?

— Так,— підтвердив Том.— Уранці приїхали.

— Ніколи раніше в Гувервіллі не бували?

— В якому Гувервіллі?

— Та ось він.

— Он воно що! — сказав Том.— Ми щойно приїхали.

Повернулися Руті з Вінфілдом, несучи наповнене відро.

— Зробимо стоянку,— сказала мати.— Я дуже стомлена. Мо’, тут відпочинемо.

Батько з дядьком Джоном полізли на вантажівку, щоб зняти брезент і матраци.

Том підійшов до молодика і супроводив його до машини, яку той ремонтував. Інструменти для полірування клапанів лежали на блоці, а на вакуумному баку стояв жовтий слоїчок з мастилом для натирання і шліфування. Том спитав:

— Що в біса сталося з отим бороданем?

Молодик узяв загусник і почав працювати, прокручуючи клапан інструментом, протираючи отвори.

— Мером? Бозна. Про мене, просто він причинний.

— Як це — причинний?

— Гадаю, копи його зашпиняли, ганяли туди-сюди, от він і сказився.

Том спитав:

— Нащо вони його ганяли туди-сюди?

Молодик перестав працювати і глянув Тому просто в очі.

— Та бозна,— відповів він.— Ти щойно приїхав. Може, тобі видніше буде, ліпше все збагнеш. Одні говорять так, інші — інак. Але ось побудете тут у таборі якийсь час, і побачите: хутко до вас шериф навідається.

Він узяв клапан і почав його змащувати.

— Та нащо, чорт забирай?

— Та кажу тобі, не знаю. Одні кажуть — це тому, що не хочуть, аби ми голосували, тому й ганяють нас туди-сюди, щоб ми не голосували. А інші кажуть — це щоб нам грошової допомоги не давати. А ще хтось каже: якщо ми на одному місці станемо, то згуртуємось, організуємося. Не знаю я. Повсякчас мотаюся. Зажди — сам побачиш.

— Ми не прошаки,— твердо сказав Том.— Ми роботу шукаємо. До будь-якої роботи готові.

Молодик перестав заливати клапан загусником і здивовано подивився на Тома.

— Шукаєте роботи? — перепитав він.— Так ви роботи шукаєте? А як гадаєш: інші чого шукають? Діямантів? А що ти думаєш — чому в мене весь зад у милі, так набігався?

Він знову взявся за загусник та почав заливати гнізда.

Том подивився на брудні намети, мотлох замість речей, на старі машини, безформні матраци, просушувані на сонці, на закіптюжені бляшанки над випаленими ямами, чорними від золи, де люди готували їсти. Він стиха спитав:

— Хіба вони безробітні?

— Не знаю. Мабуть, потім буде робота. Виноград збирати, як дозріє, бавовну, коли підросте. Нам далі тре’ їхати, тільки от клапани полагоджу. У мене дружина, діти. Ми чули, є робота на півночі. Поїдемо на північ, до Салінаса.

Том бачив, як повернулися дядько Джон, проповідник і батько: вони натягували брезент на держаки, а мати стала всередині навколішки, розкладаючи матраци. Юрма притихлих дітей стояла поруч і спостерігала, як облаштовується нова родина,— тихі босоногі діти з замурзаними личками. Том сказав:

— У нас удома рекламки роздавали — помаранчеві. Там прописано, що тут багато людей тре’ — фрукти збирати.

Молодик розреготався.

— Подейкують, сюди вже триста тисяч понаїхало, либонь, кожен оті рекламки бачив — такими хоч греблю гати.

— Ну, а якщо тут людей не тре’, то нащо було стільки грошви викидати, оті папірці друкувати?

— Та головою поміркуй.

— Так, але знати хочу.

— Диви,— почав молодик.— Припустімо, даєш ти роботу, а на неї лиш один знайдеться, хто працювати хоче. Ти повинен заплатити йому стільки, скільки він вимагає. А так охочих може бути не один, а сотня.— Він відклав інструмент. Погляд став гострим, а голос — металевим.— І сотня хоче цієї роботи. І в них діти є — голодні. І на якісь паршиві десять центів їм можна купити коробку маїсової каші — дітей прогодувати. Та й на п’ять центів можна хоч кусник дітям купити. Потрібні сотні людей. Запропонуєш їм гарувати за п’ять центів — і вони одне одного повбивають, горлянку перервуть за той п’ятицентовик. Знаєш, за скільки я на останній роботі працював? П’ятнадцять центів на годину. Десять годин — півтора долара, а жити поряд не дозволяли. Скільки бензину задарма попалив.— Він тяжко дихав від гніву, в очах палала ненависть.— Ось чому такі рекламки випускають. Роздрукуєш прірву отаких чортових рекламок — а платитимеш п’ятнадцять центів за годину польових робіт.

— От лайно,— сказав Том.

Молодик різко засміявся.

— Атож, лайно. От побудеш тут трохи — і як зачуєш, що десь трояндами пахне, перекажи мені, теж приїду понюхаю.

— Але ж тут має бути робота,— не відступав Том.— Боже Всемогутній, тут так рясно, просто напхано всього: у садах і виноград, і овочі — сам бачив. Їм потрібні люди. Я ж сам усе бачив.

У наметі неподалік од машини заплакала дитина. Молодик зайшов у намет, і звідти крізь брезент почувся його тихий голос. Том узяв загусник і став протирати клапан, водячи рукою туди-сюди, обертаючи інструмент. Дитячий плач змовк. Молодик вийшов з намету і почав спостерігати за Томом.

— А ти вмієш працювати,— промовив він.— Чортівськи гарна річ — працелюбність. Тобі знадобиться.

— А як же те, що я сказав? — знову почав Том.— Я ж бачив, скільки тут усього росте.

Молодик присів навпочіпки поряд.

— Скажу я тобі,— тихо відповів він.— Я в одному клятому величезному персиковому саду гарував. Цілий рік там дев’ятеро працювали.— Він зробив виразну паузу.— А як персики достигнуть, тут на два тижні беруть три тисячі людей. Треба все зібрати, а то персики погниють. Так що вони роблять? Оті кляті рекламки порозсилають усюди. Їм потрібні три тисячі — а приїжджають шість тисяч. І мають більше робітників, ніж треба, більше, ніж можуть заплатити. А як