Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

Нарешті батько, мати і дядько Джон вийшли; вони були приголомшені та принишклі. Дядько Джон поліз на кладь. Батько й мати сіли в кабіну. Том і Ел повернулися, Том зайняв місце за кермом. Він сидів мовчки, чекаючи на вказівки. Батько дивився прямо перед собою, насунувши темний капелюх на очі. Мати витирала пальцями куточки вуст, а очі в неї були геть розгублені, помертвілі від перевтоми.

Батько глибоко зітхнув.

— Вони інакше й не могли зробити,— промовив він.

— Знаю,— відповіла мати.— А все ж таки їй хтілося шикарного похорону. Вона завше хтіла.

Том подивився на батьків.

— Казьоннокоштно? — спитав він.

— Так,— кивнув головою батько, наче повертаючись до реальності.— У нас-бо грошей бракувало. Ми б самі не поховали.— Він обернувся до матері.— Ти не побивайся. Хоч як би ми намагались, усе’ дно нічо’ б не зробили. Нічо’ в нас нема, і як тоді мати все це — бальзамування, труну, священика і місце на цвинтарі? Та це ж удесятеро більше коштує, ніж те, що в нас на руках. Що могли, те й зробили.

— Знаю,— сказала мати.— Просто з голови в мене не йде, як вона завше казала, що хоче гарного похорону. Спробую забути.— Вона глибоко зітхнула і витерла куточки вуст.— А цей слідчий нівроку. Страшенно любить командувати, але як людина приємний.

— Так,— погодився батько.— Він з нами щиро поговорив, добре так.

Мати відкинула волосся з чола. Стиснула щелепи.

— Нам тре’ їхати,— сказала вона.— Тре’ знайти пристановище. Нам тре’ знайти роботу й заспокоїтися. Не дозволити малим голодувати. Бабуня такого б не схвалила. Вона сама на похоронах любила попоїсти.

— Куди їхати? — спитав Том.

Батько зняв капелюха і пошкріб у потилиці.

— У табір,— сказав він.— Доки не облаштуємося, не можна останнє марнувати. Їдьмо до села.

Том завів машину, вони рушили вулицями та приїхали до села. Під мостом побачили ціле зібрання наметів і халабуд. Том сказав:

— Ну що ж, мо’, краще тут стати. Попитаємо, як тут ведеться, де роботу знайти.

У таборі стояв безлад: маленькі сірі намети, халабуди, машини були розкидані як заманеться. Першу ж халупку, яка їм стрілась, узагалі неможливо було описати. Південний бік — три поіржавілі листи рифленого заліза. Східний — квадрат запліснявілого килима, напнутого на двох дошках; північний — смуга толю і подертого брезенту; західний — шість лантухів з рядюжини. За дах правила квадратна рамка з неочищених вербових гілок, трава була безладно скидана згори. Вхід — там, де висіла рядюжина,— був захаращений мотлохом. П’ятигалонний бідон з гасом служив замість груби, а збоку виднілась іржава труба замість димаря, заклепана з одного кінця. Біля стіни був котел для прання, а поряд валялося безліч коробок, на яких сиділи та їли. Біля халупи був припаркований «форд» моделі «Т» з двоколісним причепом, і все це в таборі свідчило про відчай, про запустіння.

Поряд з халабудою стояв маленький намет, вицвіло-сірий, бо обвітрився, але охайно, ретельно облаштований; коробки вздовж стінки. Між заслонами стирчав димар, а земля біля входу була виметена і змочена. На віконці стояло відро для замочування одежі. Цей намет був охайний і міцний. Поряд з ним припаркований легковик моделі «А» з саморобним причепом, що правив за спальню.

А поряд стояв величезний намет, рваний, подертий на смуги, і діри сяк-так залатані уривками дроту. Заслони відкинуті, усередині лежали чотири матраци. Замість вішалки вздовж стіни була натягнута мотузка, на якій висіли рожеві бавовняні сукні та кілька пар комбінезонів. Усього в таборі було сорок наметів і халуп, і біля кожного житла — якась автівка. Звіддаля стояло кілька дітей, які задивлялися на новоприбулу вантажівку, а потім малеча попрямувала до неї — хлопчаки в комбінезонах, босі, з волоссям сірим від пилу.

Том зупинив машину і подивився на батька.

— Тут не надто файно,— сказав син.— Мо’, ліпше поїдемо кудись інде?

— Та нащо кудись інде — тре’ нам розпитати, як воно тут,— заперечив батько.— Розпитати про роботу.

Том відчинив дверцята й виліз. Кревняки позлізали з кладі та почали зацікавлено роздивлятися табір. Руті з Вінфілдом за звичкою, яка в’їлася в них у дорозі, узяли відро й попрямували до верболозу — набрати води,— і юрма дітей розступилася перед ними, а потім знову зімкнулася.

Заслони першої халупи відгорнулись, і звідти визирнула жінка. Її сиве волосся було підв’язане стрічкою, убрана вона була в брудну квітчасту місіонерську сукню. Обличчя в жінки було зморене, під згаслими очима — тьмяні темно-сірі мішки, уста — мляві та набряклі.

Батько спитав:

— Можна ми тут станемо в таборі?

Голова пірнула всередину халабуди. На мить запала тиша, а потім заслони розтулились, і звідти вийшов бородатий чоловік у сорочці з довгими рукавами. Жінка подивилася йому вслід, але не вийшла.

— Вітаю, добродії,— сказав бородань, і його метушливі темні очі обмацали і кожного члена родини, і вантажівку з поклажею.

— Я просто запитав у вашої дружини,— сказав батько,— чи можна нам тут стати, розкласти речі.

Бородань пильно подивився на батька, начебто почув щось настільки мудре, над чим треба поміркувати.

— Ви хочете отут розташуватись, отут? — спитав він.

— Ага. А хто тут хазяїн, цього табору — мо’, спершу нам слід у нього запитати?

Бородань роздивлявся батька, примруживши око.

— То ви хочете тут стати?

Батько почав дратуватися. Сива жінка визирнула з рядюжної заслони.

— А ви як гадаєте — про що це я? — сказав батько.

— Ну, як ви тут хочете стати, то чом би й ні? Я не бороню.

Том засміявся:

— Ось тобі й маєш, ну нарешті.

Батьків гонор згас.

— Я просто хтів дізнатися: є тут хазяїн? Комусь платити тре’?

Бородань випнув щелепу.

— Який ще хазяїн? — з притиском спитав він.

Батько відвернувся.

— Та чорт з ним,— сказав він.

Жіноча голова знову пірнула в намет. Бородань загрозливо ступив крок уперед.

— Який ще хазяїн? — з притиском повторював він.— Хто ще посміє нас звідсіля вигнати? Ану кажи.

Том ступив уперед і затулив батька.

— Піди краще проспися,— мовив він.

Бородань роззявив рота і засунув у рот брудний палець, шкрябаючи там. Ще мить він допитливо та прискіпливо вивчав Тома, а потім розвернувся п’ятах і майнув до халабуди за сивою жінкою.

Том обернувся до батька.

— Що це в біса таке? — спитав він.

Батько знизав плечима. Він роздивлявся табір. Перед наметом