Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

зі зброєю ходить. Вони з пістолетом народжуються. Що як вони не лякаються? Що як їх тут ціла армія по землі марширує, як ланґобарди в Італії, як германці в Галлії, як турки у Візантії? То теж були висушені, голодні, погано озброєні орди — і легіонери не змогли їх зупинити. Ні різанина, ні терор таких не спинили. Як можна спинити того, у кого голод не лише самому живіт скрутив, а і його дітям? Ви нічим його не налякаєте — такий пізнав найвищий страх, який лише може бути.

У Гувервіллі точаться розмови: он мій дід забрав землю в індіанців.

Ні, це неправильно. Ми ж про це говорили. Це крадіжка. Я не злодій.

Та ну? Ти ж поцупив пляшку з молоком з ґанку тої ночі. Ти поцупив моток мідного дроту і продав за шматок м’яса.

Так, але ж діти голодні були.

Усе одно — це крадіжка.

Знаєте, як Ферфілди собі таке ранчо відхапали? От зара’ розповім. Тоді ділянки були державні й можна було брати. Старий Ферфілд поїхав до Сан-Франциско, повештався там по барах, набрав усякої голоти, злидняків, душ триста. І оця голота взялася за землю. Ферфілд цим голодранцям наїдки виставляв, віскі, а потім, коли вони всю роботу покінчили, папери підмахнув — і вийшло, що земля його. Він казав, це йому обійшлося в пінту самогонки за акр. Що, скажете, це не крадіжка?

Ну, це нечесно було, але ж його в тюрму за це не саджали.

Ні, в тюрму його за це не саджали. І того хлопця, який човна на фургон угатилив, а потім заявляв, що все під воду пішло, бо він у човні сидів,— того теж у тюрму не посадили. І тих, які підкупили конгресменів і законодавчі органи, теж у тюрму не посадили.

По всьому штату точаться такі балачки, у кожному Гувервіллі.

І тоді починаються рейди — одним махом налітають шерифові представники на нелегальні зборища. Ану забирайтеся. Наказ департаменту охорони здоров’я. Цей табір являє собою загрозу для здоров’я.

А куди ж нам діватися?

Не наша справа. Ми отримали наказ викурити вас звідси. Через півгодини підпалимо табір.

Тут тифозні всюди. Хочете, аби зараза причепилася?

Ми отримали наказ викурити вас звідси. Негайно забирайтеся! Через півгодини підпалимо табір.

Через півгодини задиміли картонні хатинки, хатинки, сплетені з трави й соломи, і дим здіймався до небес, а люди рушили на своїх автівках по шосе, шукаючи новий Гувервілль.

А в Канзасі та Арканзасі, в Оклахомі, Техасі та Нью-Мексико трактори розорювали землю, виганяючи селян геть у пошуках прихистку.

Триста тисяч стікалися до Каліфорнії — усе нові й нові люди. І в Каліфорнії на дорогах яблуку не було де впасти, люди метушилися, як мурахи, шукаючи роботу: тягати, штовхати, піднімати, обробляти. На кожну кладь, яку здатні підняти людські руки, тягнуться ще п’ять пар рук, щоб хапати її, а на кожен шматок їжі — п’ять голодних ротів.

І заможні власники можуть утратити землю від перевороту, заможні власники можуть знати історію, для них вона доступна, щоб дізнатися велику річ: коли власність збільшується в руках небагатьох людей, її забирають. І супутником стає ще один факт: коли більшість людей у голоді та холоді — вони забирають те, що їм треба, силою. І маленький промовистий факт, який волає крізь усю історію: якщо застосувати репресії — вони тільки зміцнять і ще сильніше згуртують репресованих. Заможні власники проігнорували ці три істини. Земля потрапила до рук небагатьох, кількість вигнаних з рідних наділів зросла, а всі зусилля заможних власників спрямувалися на репресії. Гроші витрачалися на газову зброю, щоб захищати власність, і були послані шпигуни, які б доносили про найменший відгомін заколоту, аби викорінити опір. Зміни в економіці були проігноровані, прийдешні зміни — проігноровані, на часі були тільки ті засоби, завдяки яким можна було придушити повстання, а причини повстання тривали.

Трактори, які залишали людей безробітними, конвеєри, машини для виробництва товарів — усе зростало, і дедалі більше родин тікало по шосе, вишукуючи крихти багатств з панського столу, прагнучи землі вздовж доріг. Заможні власники створили об’єднання для захисту і зустрічалися, щоб обговорити способи, якими можна залякати, вбити — у тому числі газом. І завжди їх найбільше жахало: якщо в цих трьохсот тисяч знайдеться ватажок — то заможним від цього руху настане кінець. Триста тисяч голодних і нещасних — якщо вони збагнуть, хто вони, то земля стане їхньою, і ні газ, ні вся зброя на світі їх не зупинять. Та заможні власники, які завдяки багатству стали чимось більшим і водночас меншим, аніж людина, прямували до зубожіння, обираючи ті способи, які врешті зруйнують життя і їх самих. Кожен їхній крок, кожне насильство, кожен наліт на Гувервілль, кожен самовпевнений представник, який походжав по табору злиденних, наближали кінець і неминучу розплату.

Чоловіки всідалися — люди з загостреними рисами облич, схудлі від голоду, озлоблені від невпинної боротьби з голодом; зі спохмурнілими очима, зі стиснутими щелепами. А навколо людей було багато землі.

Чув, що сталося з малям отам, у четвертому наметі?

Ні, я щойно прийшов.

Ну, дитя плакало вві сні, металося. Батьки вирішили, що в нього глисти. Дали йому ліків, пекучих таких, а воно померло. А це з малим було те, що у дитини зветься «чорний язик». Це якщо гидоту їсти, а хорошої їжі нема, тоді таке буває.

Бідолашне маля.

Так, а батьки його поховати не можуть. Доведеться за огорожею зарити.

Отакої, чорт забирай.

І руки рилися в кишенях і витягували звідти хоч трохи монет. Перед входом до намету зростала жменька срібла. І родина її знаходила.

Наші люди — хороші люди, наші люди — добрі люди. Моліться, щоб Господь зробив так, аби одного дня не всі добрі люди були бідними. Моліться, щоб колись і дитина мала щось поїсти.

І об’єднання власників знало, що колись молитви припиняться.

І тоді настане кінець.

Розділ 20

одина вмостилася на навантаженій поклажі. Діти, Конні, Ружа Шаронська, проповідник щільно притислись одне до одного. Їм було спекотно сидіти перед офісом слідчого в Бейкерсфілді, чекаючи, доки звідти повернуться батько, мати й дядько Джон. Нарешті звідти винесли кошик і поклали туди довгий згорток, спущений з вантажівки. І всі сиділи на осонні, доки тривала експертиза, хоча вже було з’ясовано причину смерті й підписано висновок.

Ел і Том ходили взад-вперед по вулицях, зазирали до вітрин крамниць і спостерігали за дивними людьми