Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

— Гаразд,— сказав він,— поки що зачекаю.

Том промовив:

— Коли стільки людей... гарних тихих людей... нічо’ не розуміють, що відбувається... нічо’... значить, щось насувається.

— Я лишуся,— повторив Кейсі.

— А завтра сядемо у вантажівку та поїдемо роботу шукати.

— Так! — озвався Кейсі, ворушачи пальцями та уважно вивчаючи їх.

Том сперся на лікоть і прикрив очі. З намету до нього линуло лебедіння Ружі Шаронської та голос Конні, що звучав у відповідь.

Під брезентом було тіняво, і в кутах намету клинами виступали світлі трикутники — жорстко і різко. Ружа Шаронська лежала на матраці, а Конні сидів навпочіпки біля неї.

— Тре’ помогти мамі,— сказала Ружа Шаронська,— але щойно ворухнуся, як мене аж вивертає.

Погляд Конні був похмурим.

— Якби знав, що так буде, не їхав би. Вечорами навчався б удома тракторної справи, заробляв би три долари на день. Можна чудово жити на три долари за день, ще й у кіно хоч щодня ходити.

Ружа Шаронська нашорошено подивилася на нього.

— Ти ж вивчатимеш радіосправу вечорами,— сказала вона. Чоловік довго не відповідав.— Хіба ні? — наполегливо спитала вона.

— Ну, авжеж. Скоро на ноги стану. Грошей зароблю.

Вона підвелася на лікті.

— Ти не передумав?!

— Ні... ні... ну, звісно, ні. Але... не знаю, чи зможемо тут вижити.

Очі дружини стали жорсткими.

— Ти повинен,— стримано сказала вона.

— Авжеж. Авжеж, звісно. Тре’ на ноги стати. Тре’ грошей заробити. Мо’, краще було б удома лишитися — вивчився б на тракториста. Три долари на день мав би, ще й зверху заробляв би щось.

В очах Ружі Шаронської було випробування, вона дивилася на Конні, перевіряючи його, пильно вивчаючи.

— Але я навчатимуся,— провадив він.— Скоро на ноги стану.

Вона запекло промовила:

— Нам тре’ хату мати, перш ніж дитина народиться. Не в наметі ж мені народжувати.

— Авжеж,— погодився він.— Скоро на ноги стану.

Він вийшов з намету і подивився на матір, яка нахилилася над багаттям. Ружа Шаронська лягла на спину і втупилася в стелю намету. Засунула великий палець у рот, наче кляп, і стиха заплакала.

Мати стала навколішки біля багаття, підкидаючи гілки, щоб розпалити вогонь і нагріти казанок для рагу. Вогонь спалахнув і згас, знову спалахнув і згас. Діти — тепер зібралося п’ятнадцять — стояли біля вогнища і мовчки споглядали. І коли запах готового рагу залоскотав їхні носи, діти злегка набурмосилися. Сонячне проміння осяяло руду куряву, яка запорошила їм чуприни. Діти були збентежені, але не мали сил піти. Мати тихо розмовляла з дівчинкою, яка стояла всередині цього охопленого жадобою кола. Це дівча було старшим, ніж інші діти. Дівчинка стояла на одній нозі, почухуючи другу босими пальцями, а руки тримаючи за спиною. Дівчатко невідступно дивилося на матір невеличкими сірими очима. Мала запропонувала:

— Я могла б назбирати вам ломаччя, як хочете, мем.

Мати відірвалася від роботи.

— Хочеш, аби я поїсти дала, так?

— Так, мем,— не вагаючись відповіла дівчинка.

Мати підкинула хмизу під казанок, і гілки затріщали.

— Вам нема чим снідати?

— Ні, мем. Тут роботи нема. Татко хочуть продати щось із речей, купити бензину — і ми далі поїдемо.

Мати подивилася на неї.

— І ні в кого тут нема нічо’ на сніданок?

Діти, які збіглися колом, нервово переступали з ноги на ногу і поглядали на казанок, що кипів. Одне маленьке хлоп’ятко хвалькувато заявило:

— Я снідав... разом з братом снідали... і оці двоє теж — сам бачив. Ми ситі. Ми на Південь їдемо, сьо’дні ввечері.

Мати всміхнулася.

— Так ти не голодний. На всіх вас тут не вистачить.

Маленьке хлоп’ятко закопилило губи.

— Ми добре поїли,— повторив малюк, раптом крутнувся, побіг до свого намету й пірнув туди. Мати дивилася хлопчику вслід так довго, що старша дівчинка нагадала про себе.

— Вогонь згасає, мем. Я нанесу ломаччя, як захочете.

Руті з Вінфілдом стояли всередині кола, як і всі — безпристрасно й гідно. Вони тримались осторонь, але водночас запобігливо. Руті перевела холодні та злі очі на дівчатко. Присіла, щоб наламати хмизу для мами.

Мати підняла кришку казанка і стала помішувати рагу паличкою.

— Рада, що не всі з вас голодні. Той малий принаймні точно ні.

Дівчинка всміхнулася:

— Отой! Та він просто хвалько. Отак кирпу гне, надимається — теж мені цабе. Якщо в нього нема чим вечеряти — знаєте, як він робить? Он учора ввечері вийшов і каже, що вони курча їли. Ну, доповім вам, я тоді піддивилася та й побачила, що в них самі перепічки, як у всіх.

— Ой! — І мати глипнула на заслону намету, де сховалося мале хлоп’ятко. Озирнулася на дівчинку.

— А ви давно в Каліфорнії? — спитала мати.

— О, півроку, певно. Ми якийсь час жили в урядових таборах, а потім на північ переїхали, а коли повернулися, там людей уже було як оселедців у бочці. Отам гарно було! Жити можна!

— А де це? — запитала мати.

Вона взяла галуззя від Руті та підкинула у вогонь. Руті з ненавистю дивилася на дівчинку, старшу за неї.

— Поблизу Відпетча. І вбиральні хороші там, і лазні, а білизну можна просто в кадубі прати, а води скільки — хорошої, питної; вечорами музику грають, хто як уміє, а по суботах танці. О, ви ніколи такої краси не бачили. І майданчики є, щоб діти грались, а в туалетах папір. Смикнеш трохи за ланцюжок — а вода просто в унітаз ллється, а копів зовсім нема, ніхто не лазить до наметів, а той головний, який табором керує, такий ввічливий, отак запросто приходить і балакає, не надимається. От якби ми знову могли там пожити.

— Ніколи про таке не чувала,— сказала мати.— Не відмовилася б у кадубі попрати, що правда то правда.

Дівчатко далі балакало, аж захлинаючись:

— А ще — Боже Всемогутній — у них гаряча вода просто по трубах тече, а ви душ у ванні приймаєте — ох і тепло. Ви ніколи такого місця не бачили.

Мати спитала:

— Кажеш, там людей як оселедців у бочці?

— Так. Повно напхалося.

— Мабуть, дорого беруть,— припустила мати.

— Ну, недешево, але якщо у вас грошей нема, то дозволяють відробляти по дві години на тиждень, прибирати, сміттєві баки чистити. Різне таке. А ввечері