Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

музику грають, люди збираються, спілкуються, а гаряча вода просто по трубах тече. Ви ніколи таких розкошів не бачили.

— Гарно було б туди поїхати,— сказала мати.

Руті досі стримувалась. Але раптом люто вибухнула:

— У нас бабуня померла просто на вантажівці!

Дівчинка запитально подивилася на Руті.

— Так, померла,— повторила Руті.— А слідчий забрав.

Вона щосили стиснула вуста і нахилилася ламати хмиз.

Вінфілд аж заморгав од такого свавільного випаду.

— Просто на вантажівці,— повторив він.— А слідчий забрав її у великому кошику.

— Ану замовкніть негайно,— сказала мати,— ви обоє, а то вижену.

І вона підкинула хмизу до багаття.

На другому кінці табору Ел прогулювався, поглядаючи на протирання клапанів.

— Схоже, ти вже завершуєш,— сказав він.

— Ще два лишилися.

— А дівчата тут якісь є?

— Я жонатий,— відповів молодик.— Не маю часу на дівчат.

— А я завше маю,— сказав Ел.— Не маю ні на що інше.

— От поголодуєш — тоді сам побачиш, як змінишся.

Ел розсміявся:

— Мабуть. А поки що я такий як є, не міняюся.

— Тут я з одним розмовляв... він з тобою приїхав, так?

— Так! Брат мій Том. Краще з ним не жартувати. Він одного вбив.

— Та ну? А чого?

— Побилися. Той хлопець Тома ножем штрикнув. А Том йому лопатою по голові засадив.

— Ну, а далі що? Суд був?

— Відпустили, бо це бійка була,— сказав Ел.

— Не схожий він на сутяжника.

— Та не такий він. Але Том нічо’ нікому не спускає.— Голос Ела був дуже гордим.— Том, він не задерикуватий. Але — стережись!

— Ну... я з ним балакав. Він нічого, не буйний.

— А він і не буйний. Він як тісто: довго підходить, розкачується — зате потім як скипить.

Юнак протер останній клапан.

— Дай-но допоможу з останнім клапаном, у гніздо поставимо.

— Що ж, помагай, як робити нема чого.

— Тре’ поспати,— сказав Ел.— Але, чорт забирай, ледь побачу машину не в порядку, так руки й сверблять. Просто душа не на місці.

— Ну, вдячний буду за допомогу,— сказав молодик.— Мене звати Флойд Ноулз.

— А мене — Ел Джоуд.

— Радий знайомству.

— Я теж,— відповів Ел.— А ти стару прокладку залишиш?

— Доведеться,— відповів Флойд.

Ел вийняв з кишені складаний ніж і почав продряпувати блок.

— Ісусе! — мовив хлопець.— Нічо’ так не люблю, як кишки мотору випускати.

— А як же дівчата?

— Та й дівчата, аякже! От якби я розібрав «ролс-ройс» і знову зібрав. Зазирнув одного разу під капот шістнадцяти-циліндрового «кадилака» — Боже ти мій, ніколи такої насолоди в житті не мав! У Саллісо якось ішов — а біля ресторану така шістнадцятка стоїть, підняв я капот. Тут хазяїн виходить і питає: «Якого біса ти це робиш?» А я кажу: «Та просто дивлюся. Хіба не цяця?» А він стоїть як пеньок. Певен будь, ніколи він усередину й не зазирав. Просто стоїть як пеньок. Багатій такий у солом’яному капелюсі. Сорочка така писана, окуляри. Нічо’ одне одному не говоримо. Просто дивимося. А потім він як запитає: «А хоч’ проїхатися?»

— Чорт забирай! — вигукнув Флойд.

— Правда! «А хоч’ за кермо сісти?» Ну, як на гріх, джинси в мене брудні. Кажу: «Та я її замажу».— «Сідай! — каже він.— Кварталом проїдемося». Ну, сер, сів я і вісім разів з вітерцем по кварталу проїхався — їй-пра, Богом клянуся!

— Добре було? — спитав Флойд.

— О Йсусе! — відповів Ел.— Якби я міг розкрутити її до гвинтика... от якби!

Флойдова рука, яка посмикувалася, уповільнилась. Молодик зняв клапан з гнізда й оглянув деталь.

— А тепер звикай драндулет розкручувати,— сказав він,— тому що нічого більше тобі не дадуть, забудь про «кадилак» у шістнадцять циліндрів.

Він поклав загусник на підніжку і почав стамескою зішкрібати замазку з блока.

Дві кремезні жінки, простоволосі та босоніж, пройшли повз них, несучи відро з молоком. Вони накульгували від важкого відра, і жодна не звела очей від землі. Сонце вже хилилося нижче, бо полудень минув.

Ел промовив:

— А тобі багато чого не подобається.

Флойд ще озлобленіше почав шкребти зубилом.

— Я тут уже півроку,— сказав він.— Наче вітром віюся по всьому штату, уже до такого стану дійшов, що про одне лише й думаю — як роботу знайти, м’яса, картоплі добути, аби дружина з дітьми голодні не були. От як заєць мотаюсь — а що з того? Хоч скільки б гарував, їжі не досить. Утомився, от. Утомився, і сон мене бере, де не присяду. Просто руки опускаються.

— Що, зовсім постійної роботи нема? — спитав Ел.

— Ні, нема постійної.

Флойд стамескою відколупав замазку від блока і протер тьмяний метал засмальцьованою ганчіркою.

До табору під’їхав іржавий легковик з кузовом, де сиділо четверо чоловіків зі шкарубкими, смаглявими до чорноти, суворими обличчями. Авто повільно проїжджало табором. Флойд гукнув їздців:

— Ну, як успіхи?

Машина зупинилася. Водій озвався:

— Ми тут до біса багато землі оглянули. Нема роботи в цьому краю. Треба нам їхати.

— Куди? — спитав Ел.

— Бозна. Тут ми все обнишпорили.

Водій натиснув на зчеплення й повільно рушив далі табором. Ел задивився машині вслід.

— А хіба не ліпше було б, якби роботу шукав хтось один? Одну ставку легше знайти, хай один спробує.

Флойд поклав стамеску і кисло посміхнувся.

— Не розумієш ти,— сказав він.— Аби по країні віятися, бензин потрібен. Бензин коштує п’ятнадцять центів за галон. А четверо ж не можуть узяти чотири машини на брата. Так що вони всі складаються і бензин купляють. Зрозумій.

— Еле!

Ел побачив Вінфілда, який став поряд з ним.

— Еле, мама приготували рагу. По тебе послали.

Ел витер руки об штани.

— Ми сь’одні ще не їли,— сказав він Флойду.— Вернуся тобі помогти, як поїмо.

— Та не варто, не вертайся.

— Та ні, поможу.

Ел пішов за Вінфілдом до табору. Тепер там було повно людей. Допитливі діти щільно згуртувалися біля казана з тушкованим м’ясом — настільки близько, що мати зачіпляла їхні лікті, готуючи страву. Том і дядько Джон стояли поряд.

Мати безпорадно промовила:

— Не знаю, як бути. Сім’ю тре’ годувати. Що ж мені з оцими-о робити?

Дітлахи непорушно стояли, втупившись у неї. Обличчя в них були спустошені, напружені, а очі