Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

машинально перебігали з казанка до олов’яної тарілки, яку вийняла мати. Їхні очі пантрували за ложкою, яка накладала страву в тарілку, і коли мати передала паруючу тарілку дядькові Джону, очі вп’ялися в порцію. Дядько Джон занурив ложку в рагу — й очі стежили за цим, бігаючи з кожним порухом ложки. Ось шматок картоплі відправився дядькові Джону в рот — і очі вп’ялися йому в обличчя, відстежуючи реакцію дорослого. Чи добра страва? Чи смачно йому?

І тоді дядько Джон ніби вперше побачив їх. Жував він повільно.

— Візьми собі,— сказав він Томові.— Я їсти не хочу.

— У тебе ж за весь день і дрібки в роті не було,— заперечив Том.

— Та знаю, але в мене живіт розболівся. Я не голодний.

— То візьми оцю тарілку і поїж у наметі,— спокійно сказав Том.

— Я не голодний,— не вгавав дядько Джон.— Я і в наметі їх бачитиму.

Том обернувся до дітей.

— Ах ви мерзотники,— сказав він.— Ану вимітайтеся звідси, негідники.

Очі відірвались од рагу і з цікавістю зазирнули йому в обличчя.

— Ану геть, мерзотники. Усе’дно нічо’ не отримаєте. Негарно ви чините. Не вистачить тут на вас.

Мати вичерпала тушковане м’ясо з казанка в олов’яні тарілки — дуже мізерними порціями,— і розклала миски на землі.

— Не можу я їх прогнати,— сказала.— Беріть тарілки — і заходьте у намет. А решту хай вони доїдять. Оцю дайте Ружі Шаронській.— Вона всміхнулася дітям.— Чуєте,— сказала мати,— ви, малята, знайдіть десь трісочки, принесіть, і я вам дам що лишилося. Але щоб не билися.

Уся зграйка майнула безшумно, з надприродною стрімкістю. Діти метнулися, щоб знайти тріски, потім до своїх наметів, принесли ложки. Ледь мати розклала їжу на тарілках, як малі повернулися — притихлі, голодні як вовки. Мати похитала головою.

— Не знаю, як бути. Не можу сім’ю пограбувати. Мені сім’ю тре’ годувати. Руті, Вінфілде, Еле,— люто закричала вона.— Беріть свої тарілки. Бігом до намету. Ану геть звідси.— Вона винувато глянула на дітей, які мовчки чекали.— На всіх не вистачить,— смиренно сказала мати.— Я поставлю казанок на землю, а ви денце пошкрябайте, рештки — тільки все’дно не наїстеся.— Вона вагалася.— Нічо’ не вдієш. Не можу вас обділити.— Вона взяла казанок і поставила на землю.— Тепер заждіть. Ще гаряче,— сказала вона й майже побігла в намет, щоб не бачити дитячих облич.

Її сім’я сиділа на землі, кожен їв зі своєї тарілки, і рідня з-за заслони чула, як діти грюкають у казанку ложками, змайстрованими з трісок і уламків іржавої бляхи. Дитяча ватага заступила казанок. Вони не розмовляли, не билися й не сперечалися, але в їхній невідступній увазі була задерев’яніла лють. Мати розвернулася до них спиною, тому не могла бачити дітей.

— Не можемо ми більше так,— сказала вона.— Доведеться ховатись і їсти на самоті.

Почувся скрегіт посудини, яку відсували, а потім ватага дітей розсіялась, усі розбіглись і лишили вишкрябаний казанок на землі. Мати подивилася на спустошені тарілки.

— Ніхто з вас не наївся як слід.

Батько підвівся та вийшов з намету, не мовивши ані слова. Проповідник усміхнувся і ліг на спину, заклавши руки за голову. Ел звівся на ноги.

— Тре’ тому помогти з машиною.

Мати зібрала тарілки і вийшла з намету мити посуд.

— Руті,— покликала вона,— Вінфілде. Бігом мені відро води принесіть.

Вона подала їм відро, і вони попленталися до річки.

Поряд з’явилася міцна ширококоста жінка. Її плаття було у візерунках пилу і плямах машинного мастила. Підборіддя гордо підняте. Вона стояла за кілька кроків од матері й войовничо розглядала її. Нарешті жінка наблизилася.

— Вечір добрий,— холодно промовила вона.

— Добрий,— відповіла мати і, підвівшись із колін, підсунула їй ящик.— Чи не хочете сісти?

Жінка стала впритул.

— Ні, не сяду.

Мати запитально подивилася на неї.

— Чи можу я чимось помогти?

Жінка стала руки в боки.

— Краще за свою рідню переживай, а моїх дітей облиш.

Мати широко розплющила очі.

— Я нічо’ такого не зробила...— почала вона.

Жінка похмуро зиркнула на неї.

— Мій малий повернувся, а від нього так тушонкою й відгонить. Ви з ним поділилися. Він сам мені казав. Нічого тут вихвалятися, що рагу у вас є. Чого ви так робите? У мене й так голова обертом іде, на душі тужно. А тут ще малий мій заявляється і пита: «А коли в нас печеня буде?» — Голос у неї затремтів від люті.

Мати підійшла впритул.

— Сядьте,— сказала вона.— Сядьте, поговоримо.

— Ще чого, не сяду. Тут родину нагодувати силуєшся, а ще й ви зі своєю тушонкою лізете.

— Сядьте,— сказала мати.— У нас більше рагу не буде — усе вийшло,— доки роботу не знайдемо. А якби ви теж готували тушковане м’ясо, і вас би дітлашня так обступила, що не продихнути,— як би ви вчинили? Нам не вистачало, але понад силу було дітей лишити, коли вони отак стоять і дивляться.

У жінки руки впали і повисли. На мить у її очах з’явився сумнів, звернений до матері, а потім жінка розвернулась і швидко попрямувала геть, зайшла у свій намет і запнула заслону по собі. Мати дивилась їй услід, а потім знов опустилася навколішки біля стосу олов’яних тарілок.

Ел непомітно став поруч.

— Томе! — крикнув він.— Ма’, а він тут є?

Том висунувся з намету.

— Що тобі тре’?

— Ходімо зі мною,— збуджено відповів Ел.

Вони пішли разом.

— Що сталося? — спитав Том.

— Зара’ дізнаєшся. Зачекай лише.— Він підвів Тома до поламаного автомобіля.— Це Флойд Ноулз.

— Так, знаю, я з ним розмовляв. Ну як тут?

— Тільки до ладу доводимо,— відповів Флойд.

Том помацав верх блока.

— Ну що ти там ходиш околяса, Еле?

— Мені Флойд щойно казав. Скажи, Флойде.

Флойд промовив:

— Може, я не маю права... але... ну добре, скажу тобі. Тут один повернувся, каже, що на півночі є робота, він зі своїми там працюватиме.

— На півночі?

— Так... є там місцина, долина Санта-Клара називається — у чорта на рогах, так далеко, на півночі.

— Так? І яка там робота?

— Чорнослив збирати, груші на заводі консервувати. Кажуть, там усе майже дозріло.

— А далеко це? — наполегливо спитав Том.

— Христос відає. Мабуть, миль двісті буде.

— Довга це дорога, дуже,— сказав Том.—