Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

— Ну, не знати,— відповів Флойд.— Але ж тут усе одно нічого нема, а хлопець той листа від брата дістав, сам туди їде. Казав, щоб нікому ні слова, а то туди стільки рине. Ми могли б уночі поїхати. Треба туди доїхати і знайти постійну роботу.

Том пронизливо подивився на нього.

— А нащо ми маємо тікати?

— Ну, як усі туди ламануться, то хіба нам робота лишиться.

— Дуже це довга дорога,— сказав Том.

У Флойдовому голосі почувся біль:

— Та я просто тобі наводку даю. Я ж тебе не примушую. Твій брат мені допоміг, от і я пораду даю.

— А ти певен, що тут роботи нема?

— Слухай, я тут три тижні увихаюся, чорт забирай,— ну жодної роботи нема, нічого не знайти. А якщо ти такий розумний, що бензин годен попалити, роз’їжджаючи,— не бороню. Я ж не прошу зі мною їхати. Чим більше туди наїде, тим менше в мене шансів.

— Та я ж вірю,— сказав Том.— Просто шлях такий довжелезний, марудний. І ми сподівалися, що роботу знайдемо, орендувати зможемо, дім свій буде.

— Я ж з вами щойно познайомився,— терпляче відпопів Флойд,— ви сьогодні тільки приїхали. Багато чого дізнатися маєте. Якщо послухаєте мене — то пощастить. А не послухаєте — усе на власній шкурі спізнаєте. І не мрій постійне житло тут мати, бо постійної роботи нема тут, нема заробітків. А кендюх ще не раз про себе нагадає. Ну — отепер усе по-чесному.

— Але все ж таки тре’ спочатку роздивитися, що і як,— стурбовано промовив Том.

Через увесь табір проїхав легковий автомобіль і зупинився біля сусіднього намету. З машини виліз чоловік у комбінезоні та синій сорочці. Флойд гукнув його:

— Як — успішно?

— Та не буде роботи в цьому краю клятому, доки бавовна не зійде.

І він пішов до рваного намету.

— Бачите? — сказав Флойд.

— Та бачимо. Але дві сотні миль — Ісусе!

— Так ви ж поки що ніде коріння не пустили. Поміркуйте як слід.

— Ліпше поїдемо,— сказав Ел.

Том спитав:

— А коли тут буде робота?

— Ну, через місяць бавовну збиратимуть. Якщо у вас грошей досить, чекайте, доки бавовна зійде.

— Мама проти, аби далі їхати,— сказав Том.— Вона зморилася вкрай.

— Я й не пхаю вас на північ,— знизав плечима Флойд.— Робіть як знаєте. Просто сказав вам, що чув.

Він підняв з підніжки засмальцьовану мастилом прокладку, акуратно припасував її до блока і притиснув.

— Ну,— звернувся Флойд до Ела,— тепер поможи-но з головкою двигуна.

Том спостерігав, як вони ретельно працюють, обережно опускають важку кришку блока на головки болтів.

— Тре’ переговорити про це зі своїми,— промовив він.

— Не хочу нічого такого,— заперечив Флойд,— але сім’ї не треба казати. Самі їдьте. Якби твій брат мені не поміг, я б нічого не сказав.

— Ну, звісно,— мовив Том,— маємо тобі за це подякувати. Треба нам усе обміркувати. Мабуть, і поїдемо.

— Богом клянуся,— сказав Ел,— я поїду, навіть якщо більше ніхто не захоче. Я там зачеплюся.

— І сім’ю кинеш? — запитав Том.

— Ну так. Вернусь, а в джинсах у мене буде грошви повний гаман. Чом би й ні?

— Мама буде проти, не схвалить вона такого,— сказав Том.— І тато теж, він буде проти.

Флойд узяв набір гайок і пригвинтив їх спочатку пальцями, так щільно, як міг.

— Ми з дружиною разом зі своїми виїхали,— сказав він.— Удома й на думці не мали своїх лишати. На думку б не спало. Але, чорт забирай, як сюди приїхали, щоб на північ рушати, рідня відділилася, кудись майнула, а тепер Бог знає, де вони всі. І відтоді де тільки не шукаю, розпитую.

Він одразу підігнав ключ до головки болта і почав рівномірно обертати, по оберту на кожну гайку, навколо рядів.

Том навпочіпки присів біля машини і скосив очі на лінію наметів. У землі біля наметів де-не-де пробивалася стерня.

— Е ні, пане,— сказав він.— Не збираємося робити, як ти радиш.

— Ну, про мене, хлопець сам, без нікого, більше шансів має знайти роботу.

— Мо’, і так, але мамі це взагалі не до душі буде.

Дві машини, заповнені невдоволеними чоловіками, проїхали в табір. Флойд звів очі, але не спитав, як успіхи. Запилені обличчя прибульців були смутні та затвердлі. Сонце сідало, і жовте проміння ковзнуло по Гувервіллю, на верби за наметами. З наметів повилазили діти, щоб тинятися по табору. А ще виходили жінки й розкладали невеликі багаття. Чоловіки збиралися в гурти, сідали навпочіпки та пошепки перемовлялися.

Новенький «шевроле» звернув з шосе і поїхав у видолинок, до табору. Машина опинилася в центрі поселення, Том спитав:

— Хто це? Їм тут не місце.

Флойд відповів:

— Не знаю... мабуть, копи.

Дверцята машини відчинились, і звідти вийшов чоловік і став біля автомобіля. Його напарник лишився сидіти. Тепер усі люди, які сиділи навпочіпки, підняли очі на новоприбулих, але розмова не вривалась. І жінки, які розпалювали багаття, крадькома позирнули на сяючий автомобіль. Діти посунулися ближче, навмисно петляючи і кружляючи.

Флойд відклав гайковий ключ. Том підвівся. Ел витер руку об штани. Усі троє попрямували до «шевроле». Чоловік, який вийшов з машини, був одягнений у штани хакі та фланелеву сорочку. На голові в нього був стетсонівський капелюх з пласкими крисами. Кишеня сорочки відторбучувалася від стосу паперів, парканчика перових ручок і жовтих олівців, а з задньої кишені стирчав блокнот з металевими підкладками. Прибулий наблизився до однієї з груп, і чоловіки, сидячи на землі, подивилися на нього, з підозрою замовкнувши. Вони позирали на нього і не рухалися, білки очей поблискували, бо чоловіки дивилися спідлоба, не піднімаючи голів. Том, Ел і Флойд, начебто випадково прогулюючись, опинилися зовсім поруч.

Чоловік спитав:

— Люди, хочете працювати?

Усі мовчки і з підозрою дивилися на нього. З інших кінців табору стали підтягуватись інші.

Один з тих чоловіків, які сиділи навпроти, нарешті заговорив:

— Аякже, хочемо. А де робота?

— Округ Туларе. Там урожай фруктів. Треба багато збирачів.

Флойд спитав:

— Ви наймач?

— Так, я маю ліцензію.

Тепер чоловіки ще тісніше згуртувались. Один з них зняв чорний капелюх та скуйовдив довгі пасма темного волосся.

— Яка плата? — спитав він.

— Ну, точно поки що