Вікторія Калінгер - Серце Дракона, Вікторія Калінгер

Зупинивши коня, дівчина швидко зіскочила з нього та впала на коліна, давши нарешті волю своїм почуттям. З очей Мири полилися гіркі сльози, які змішалися разом з дощем, стаючи не видимими для інших. Тавро, що так давно було залишене на її тілі і яке кожного дня нагадувало про те, якою брудною та нікчемною вона була, почало нестерпно пекти та боліти. І як Мира не намагалася його здерти зі своєї шкіри, все було марним. Тому, опустивши руки на мокру від дощу землю, дівчина подивилася високо на небо і що було сили закричала, не стримуючи себе. Зараз це їй було вкрай необхідним - вивільнити все, що так безжально поїдало з середини.

В цю мить, в теплому замку, Драган, який сидів за столом і розмовляв з Трояном, на мить застиг. Раптом, чоловікові почало бракувати повітря, а серце нестерпно боліло, розриваючи з середини на дрібні шматки. Рука мимоволі торкнулася грудей, а з вуст злетів німий викрик. «Мира» - без зупину відбивало в його голові.

- Драгане, з тобою все гаразд? – Троян дивився на чоловіка, лице якого раптово стало не природно блідим.

- Ні, не все… - прошепотів Імператор у відповідь. – З Мирою не все гаразд.

- З Мирою? Друже, але я не розумію. Вона ж пішла до кімнати. – Троян все не міг второпати, чому його друг раптом став таким наляканим.

- Я мушу перевірити. – Драган підвівся і вийшов геть із зали. В цю мить його не хвилювали правила і всі ті умовності, які він мав дотримуватися, як імператор. Зараз, в його думках була лиш Мира. Він відчував, що з його дружиною не все гаразд. І допоки сам не переконається, що вона в безпеці, допоки не обійме її – не заспокоїться. Та покидаючи залу, імператор так і не помітив, як йому в спину в’їлося два погляди, що несли в собі злість, ревнощі та ненависть.

Дощ продовжував лити. Взагалі, дощі в Цитаделі не були рідкістю. Майже кожного тижня над містом пролітала чорна хмара, яка окроплювала все на  своєму шляху. Та, зазвичай, такі дощі були не сильними і швидко закінчувалися. І на заміну похмурій погоді, із-за хмар визирало сонце, що дарувало новий яскравий день. Однак, сьогодні дощ був дуже сильним. Немов самі Боги на небесах плакали без перестану.

Викричавши всю ту біль, що розривала з середини, Мира продовжувала сидіти на колінах. Вона не помічала нічого навкруги. Сукня від дощу вже давно промокла наскрізь. Волосся, що було заплетене в гарну зачіску – розплелося і спадало на плечі тяжкими, мокрими пасмами. Додому повертатися не хотілося. Адже, дівчина не знала, чи витримає, знову зустрівшись зі своїм кошмаром. Ще й Драган повернувся з довгої подорожі не в гуморі. Чоловік почав наполегливо задавати питання, на які Мира була ще не готова відповідати. Вона знала і усвідомлювала, що мусить розповісти все, та чомусь страшено боялася. Щось немов стримувало її з середини.

Сидіти в лісі під дощем дівчина більше не мала сил. Сильний, холодний вітер починав безжально бити по мокрій сукні. Саме через нестерпний холод Мира нарешті прийшла до тями. Все її тіло тремтіло. Потрібно було терміново десь заховатися та перечекати негоду. Їхати до Мо Мира не мала жодного бажання. Не хотіла зараз ні з ким говорити.

В усій Цитаделі було лиш одне місце, де дівчина могла сховатися хоча б на короткий час та все добре обдумати. Тому, більше не гаючи ні хвилини, Мира піднялася з землі та підійшла до Менефіста, який стояв неподалік і покірно чекав свою господарку. Здавалося, ніби для Менефіста цієї негоди не існувало.

Добряче змерзнувши та наплакавшись, Мира зрозуміла, що сил їхати верхи у неї вже не було. Та й в сідло вона зараз просто не в змозі була б сісти. Втішало лиш те, що до гір лишалося не так вже і далеко. Тому, взявшись тремтячими руками за віжки, дівчина пішки попрямувала в сторону гір. В місце, що було її захистком від гніву батька та його прибічників всі ті довгі роки.  

Вже опинившись між гір в печері, що вела до водопаду, Мира втомлено лягла на суху землю. Все її тіло тремтіло від холоду та було слабким. Повіки починали важчати, а сил ні нащо більше не залишилося. Піддавшись втомі, що накрила її невидимою ковдрою, дівчина, що лежала на землі, в мить заснула. І, навіть, звуки грому, що ревіли в  цей момент, наче розлючений звір, десь там далеко в небі, стали для неї ледь чутними та далекими. Тепер вона була захищена. Тут він її не дістане. На якийсь короткий час Мира все ж  змогла втекти від свого нічного кошмару.

Тим часом, в замку Драган, який все не міг заспокоїти своє серцебиття, вже стояв біля дверей, що вели до його з Мирою кімнати. Він так давно тут не був. Довгі місяці в подорожі, мріяв опинитися в ліжку поруч зі своєю дружиною. Обійняти її. Відчути тепло її тіла. І нехай, вона так його і не підпустила до себе ближче, не розкрилася йому, та все одно він її чекав. Вже шкодував, що накричав на неї сьогодні в кабінеті. Сам не помітив, як ревнощі поглинули його з головою. Не міг цього контролювати. Він не хотів, щоб все, що почув про свою дружину, виявилося правдою. Та уява грала з ним у свої лихі жарти, кожного разу вимальовуючи дівчину в обіймах інших чоловіків. А найстрашнішим було те, що в цих видіннях вона була задоволеною та щасливою. 

Зціпивши зуби, та проганяючи цю мару, Драган відкрив двері. Зараз він був готови пробачити Мирі все що завгодно, лиш би вона тільки міцно спала в своєму ліжку. Та в кімнаті було порожньо. Ліжко акуратно застелене, що свідчило про те, на ньому точно ніхто не лежав. Речі, як і завжди дбайливо складені. В цьому і була вся його Мира. Вона любила чистоту. Просто обожнювала, щоб все було на своїх місцях. Драган підійшов до столу.