Вікторія Калінгер - Серце Дракона, Вікторія Калінгер

- Марго щойно сказала мені, що в тебе через тиждень день народження. – Кожне слово Драган вимовляв повільно, намагаючись донести їхній сенс до вух співрозмовниці.

- Марго? – Дівчина раптом помітила, що за столом, недалеко від них сиділи Троян, Марго, Гер Авіан та дівчина, що приїхала з Драганом. Як її там звали – Олівія, здається. «День народження?» - Мира все ще не могла вловити суть розмови. Думки її були далеко звідси. – Так, Марго правильно сказала.

Мирі лишалося лише погоджуватися.  

- Олівія запропонувала відсвяткувати такий день. – Продовжував весело говорити Драган.

- Олівія? – Мира знову не відразу вловила суть його розмови. «Боги, як же мені звідси піти?» - панічно перебирала варіанти в думках дівчина.

- Так, Олівія. Вона пропонує в честь твого дня народження влаштувати бенкет. – Драган переводив погляд з однієї жінки на іншу.

- Бенкет? Так… Напевно це буде чудовою ідеєю… - Мира продовжувала говорити короткими фразами.

- Мира! – І тут дівчина уважно поглянула на чоловіка. – Що з тобою відбувається? – Драгану не подобалася така поведінка дружини. Він, раптом, відчув щось не добре. На серце залягло щось неприємне. Не міг зрозуміти, що саме, адже ще ніколи такого не відчував. В додачу до всього, ще й весільний браслет на руці почав нестерпно пекти. Щось підказувало Драгану, що зараз саме їхній союз дає про себе знати. І те, що відчув чоловік, скоріш за все відчуває і його дружина.

«Невже на неї так подіяла сварка?» - Промайнуло в голові. Певно він і справді був занадто жорстким та грубим сьогодні. Не так мав себе поводити після довгих місяців розлуки. Бачив як Мира дивилася на нього там, на подвір’ї при зустрічі. Вона ледве стримувалася, щоб не накинутися та не обійняти його. Однак, як Драган не намагався себе стримати, все ж вдіяти нічого не міг. Ті кляті ревнощі, що так глибоко засіли в середині, ніяк не хотіли його відпускати. Хай би там що, та Мира Драгану подобалася і навіть дуже сильно. І якби всі ті чутки виявилися правдою, він би все одно пробачив їй. Та спершу, вона повинна була сказати – правду говорять про неї чи ні. Для Драгана це було вкрай важливим.

Та зараз, те дивне відчуття, що засіло в грудях чоловіка, було зовсім іншим. Не сварка так подіяла на Миру. Не питання Драгана вселило в неї такий жах. Справа була в іншому. Щось після того, як до кабінету зайшов Авіан. Думки Драгана перебили.

- Щось дуже розболілася голова. Я певно піду до кімнати. – Мира дивилася на нього таким благальним поглядом, що тут, навіть, якщо і хотів би відмовити, то точно б не зміг.

Чоловік нутром відчував, що дівчина чогось не договорює. Та тримати її силою на бенкеті він не хотів. Надто вже жалібним був її вигляд. Тай обличчя було хворобливо білим.

- Я тебе проведу. – Драган хотів вже підвестись, та Мира його зупинила.

- Не треба, я сама. Вибач. Я знаю, що ти втомлений з дороги і цей обід мав лягти на мої плечі. Та в мене, дійсно, занадто сильно болить голова.

Імператриця поцілувала чоловіка в щоку та поспішила покинути залу.

«Головне чим подалі втекти від замку. Так, щоб ніхто не бачив» - Крутилося в голові у дівчини, поки вона бігла через кухню до стайні. Це був більш швидкий та не помітний спосіб добратися до конюшень.

Менефіст, як і завжди, зустрів Миру привітним ржанням.

- Тихше мій хороший. Тихше. – Мира підбігла до коня та погладила його по морді.

За ці місяці дівчина добре навчилася ладнати з конем. Та й верхи вже їздила так, ніби була народжена в сідлі.

Боба та решти конюхів у стайні не було. Мабуть, були зайняті кіньми гостей, що розміщувалися у іншій стайні. І сьогодні, наявність двох конюшень у замку стали для Мири в нагоді. Дівчина швидко запрягла коня. Вже робила це на відмінно. А далі, так, щоб її не помітили, вийшла через задні ворота замку. Знала, що там на неї ніхто не зверне особливої уваги.  Кому ж прийде в голову йти високим обривом попри стіни замку.

Цей шлях був вкрай небезпечним. Тут потрібно було бути дуже обережною. Бо один не вірний рух і, твоє тіло могло опинитися там внизу – розбите об морські скелі.

Серце Мири продовжувало нестримно калатати. Руки тремтіли. Та дівчина бажала лиш одного - втекти звідси якнайдалі. Спустившись з обриву, Мира опинилася на піщаному березі. Саме тут можна було вже сідати верхи та мчати з усієї сили. Далі дорога йшла попри берег, що поволі переходив у густий ліс.

Опинившись в сідлі, Мира, не стримуючи Менефіста, чимдуж помчала туди, де її сьогодні вже ніхто не знайде. В місце, де вона зможе побути на одинці зі своїми думками та страшними спогадами.  

Над головою затягнули сірі та важкі хмари. І якщо годину тому в Цитаделі було сонячно та ясно і ніщо не вказувало на те, що буде дощ. То зараз, світле небо перетворилося на похмуро-чорне. Піднімався вітер, що чим далі ставав все дужчим і дужчим. А десь високо за хмарами лунали гучні розкати грому. Менефіст нервував. Тварині така зміна погоди була не до вподоби. Та Мира не звертала на це уваги. Вона продовжувала мчати, заглиблюючись все глибше і глибше до лісу. Їй кортіло втекти якнайдалі від усіх. Занурена у свої думки, дівчина не помітила, як лісом пролунав гучний звук грому, а за ним, з неба почав лити сильний дощ.