Тіна Вітовт - Барсику, де мій заєць?, Тіна Вітовт

З дня вечірки у лисів минуло вже два тижні. А я так і не наважилася на рішучий крок...

Хоча я і погодилася жити разом, але з переїздом зволікала. Відтягувала той знаменний момент як найдалі. Лиш подумаю про прийняття остаточного рішення, так дрижаки брати розпочинали.

Від однієї тільки думки про спільний побут бентежилася, наче і не було того, разом прожитого, часу в лісі.

Сама себе корила за нерішучість. Як можна бути такою боягузкою? Нічого ж нового, по суті, не пропонував Яр, все теж саме життя разом.

Проводити вечори у затишку та комфорту. Обійнявшись з коханим дивитися фільми. Разом вечеряти розмовляючи про день, що минув. Засинати поряд слухаючи дихання коханої людини.

Ми вже це проходили, і навіть не задумуючись постійно були разом, сприймали все як данність. Що ж змінилося зараз?

Як би я себе не ганила, але переїхати повністю до хлопця не змогла. Чому повністю? А все тому, що час від часу жила у нього. Перевезла частку речей до нього на квартиру, для зручності. А частину він сам мені придбав, щоб я не заморочувалася.

Ми проводили разом майже весь вільний від навчання час. Тепер тренування проходив Яр для мене і Северина, часто одночасно.

Ми багато розмовляли. Цього разу наші розмови, для початку, були акцентовані на вивчення нашої біографії, перш за все, не хотілося повторення з пошуками. Пізніше перейшли на інші теми, коли задовільнити свою параною, та впевнелися, що за будь-яких обставин зможемо віднайти один одного.

Я дуже сильно здивувалася, коли дізналася, що сім'я Яра пов'язана з політикою. А відчувала ж, що не простий він лісник, геть не простий він хлопець. І що за здогадка поселилася у моїй голові? Ще й спричинила стільки нестиковок та труднощів.

От було сміху, як повідала йому свою версію його діяльності.

Ще б пак! Сама реготала до сліз.

Треба ж було таке придумати. Яр і лісник. Та варто було поглянути на його руки, щоб зрозуміти, що він не має жодного відношення до такого роду діяльності. Не настільки у нього руки натруджені, а робота лісника важка.

Ще одна причина моєї нерішучості - мої батьки.

Та що причина, тут цілий валун перешкод. Боялася припустити їхню реакцію на моє рішення та подібний вчинок.

І як це буває, те чого ми найбільше боїмося трапляється, і саме тоді коли цього не очікуєш.

Приїхали батьки. Без попередження. Відразу до нас із Северином у квартиру. Ні щоб у свій новий будинок, що нещодавно придбали.

Я якраз збиралася на побачення з Яром. Звісно, усі плани довелося відкласти, адже мене очікувала лекція від батька - "яка ж я невдячна дочка".

Впринципі нічого страшного і нового, слухати подібне доводилося частенько. Тож деякі уривки з промови могла вже цитувати.

Образливо слухати подібне?

Авжеж. Не думаю, що хтось отримує задоволення від подібних речей. Таке промови сильно впливають на самооцінку, починаєш займатися самокопанням, щоб підтвердити, або спростувати почуте.

Намагалася відгородитися від того негативу, що сочився у словах батька. Але вдавалося насилу.

Що його так вкусило?

Невже так подіяла зміна місця проживання та роботи?

А чи з мамою знову посварилися? Не промовчала про чергову пасію? Хоча, могла і сама пасія вчудити.

Мене врятував прихід Северина. Йому також дісталося, так би мовити, давно не бачилися, потрібно наздогнати втрачений час.

Вишенькою на торті було сповіщення про похід до батькових нових знайомих. І знову ж таки, він не оминув нас із братом увагою - ми мали всією нашою "щасливою" сімейкою їхати на гостину.

Смішно, аж до гикавки. І той спокійний час самостійного проживання?

Могли і довше влаштовувати свої справи, не зачіпаючи нас. Чому так швидко справилися?

Ех, яке ж блаженство перекреслили...