Анна Мавченко - Невситимі, Анна Мавченко

Хтось біг у мою сторону. І, судячи зі звуків, незваних гостей було багато.

- Не дайте їй утекти! – почула я крик коханого й охолола всім тілом.

Це вони про мене? Чи переслідують іще когось?

Хай там як, довелося повернутися до дивної кімнати й заховатися із протилежної сторони арки. Залишалося сподіватися, що дивне сяйво мене не вб’є, а вартові пропустять повз свою увагу.
Хоча ця надія була мізерною й відверто сміховинною.

- Біжіть туди, швиденько! – почула я хриплий чоловічий голос і незлагоджений тупіт ніг.

- Татку, а ти? – щемливе дитяче.

- Я скоро приєднаюся. Ну все, йдіть.

Голос незнайомця звучав схвильовано і геть невпевнено. Вже за мить дивна магічна плівка переді мною заколивалася хвилями, а тоді раптом зникла.

Просто розчинилася в повітрі, ніби її тут ніколи не було.

Ясна річ, мене одразу ж виявили.

- Анно? – здивований вигук.

- Софі?

Я витріщилася на дівчину й на незнайомого важко пораненого гнома, що тулився до її ноги. Підозрюю, Карлоса.

- Що ти тут робиш? – похмуро запитала дівчина й негайно оголила свого меча.

Але відповісти я не встигла: до зали увірвалися воїни, оточивши нас із усіх сторін. Останнім з’явився очікувано мій коханий.

- Кохана? – чоловік витріщив здивовано очі й виставив уперед руку, суворо наказавши підлеглим: - Не нашкодьте моїй нареченій!

- Рейване, я...

Скориставшись моментом баріння, Софі чкурнула за мою спину й уже за секунду приставила до шиї холодне лезо.

- Стій! – викрикнув чоловік, а варта на крок підступила.

- Не рухайтеся! Це стосується всіх. Один зайвий рух – і я продемонструю вам її нутрощі.

Дівчина говорила більш ніж серйозно, а я досі не могла повірити в те, що вона зрадниця. Навіть сумнівалася в її прямій погрозі. Невже Софі справді наважиться заподіяти мені шкоду? Невже весь цей час просто прикидалася моєю подругою й не відчувала ані капельки щирої дружньої любові?

- Не смій! Пустиш їй кров – і твоя душа вічно горітиме на самому дні пекла, – пригрозив перевертень, ледве не загарчавши.

- Знаю. Це цілком у твоєму стилі, – почулась усмішка, а тоді мені на вухо прошепотіли: - я ж казала, що він тебе не гідний. Знала б ти, що то за сволота!

Я лише стисла губи й опустила погляд.

Не лише Рейван – усі тут нечисті душею та совістю.

- Ми потрапили в глухий кут, – резюмував наречений. - Я не можу вас відпустити, а…

- Я не можу відпустити її, – кивок на мене.

- Тоді вбий, – промовила я стиха, чим, схоже, шокувала всіх. - Це цілком розв'яже вашу проблему. Зможете опісля повбивати тут й одне одного.

Божевілля, чую, взялося потихеньку мене згрібати під себе. Ну хто ж так відверто напрошується на смерть? Зарання я руки опустила. Слабачка.

- Кохана, не говори дурниць. Я врятую тебе. Все буде добре, – лагідне.

Я вірила в це, але не хотіла цього. Почуте під час підслуханої розмови дало чітко зрозуміти, що мене, ймовірно, в недалекому майбутньому позбудуться. Якщо не наречений, то його люба сестра – точно. Як зробили це з Лідією. Очевидно, що мені темний спосіб життя коханого огидний, а вдавати, буцім я нічого не знаю про демонів у вищих колах, буде складно. Тож передбачення Ейри здійсниться, не маю сумнівів. Це лише питання часу.

- Ми можемо спробувати домовитися, – запропонувала дівчина позаду. - Ти даси нам забрати Сурру й піти, а я поверну тобі твою наречену. Вигідні умови, сам розумієш. Тільки накажи своїм людям опустити зброю.

- Слугу не вбивати, – крізь зуби промовив Рейван кілька секунд потому.

Воїни злагоджено опустили свої мечі, але вже наступної миті Карлос поруч застогнав і важко повалився вперед. Із його спини стирчав кінець металевої стріли.

- Ні! – викрикнула Софі люто. - Що ти накоїв?

Я відчула, як лезо розтинає мені шкіру на шиї, й завмерла, заплющивши очі. Думала, мене тієї ж миті позбавлять життя, однак нічого не сталося. Колишня подруга чомусь відтягувала з моїм убивством, хоча рука її тремтіла.

- Ти поки що цінна. А от він уже не потрібен, – коротко прокоментував перевертень, навмисне уникаючи мого погляду.

Жоден мускул на його обличчі при цьому не здригнувся. У зіницях вирувала нескінчена сувора байдужість, а голос лунав грубо та владно. Переді мною стояв не той добрий і ніжний красень, якого я покохала кілька місяців тому. Це була абсолютно інша істота, спроможна позбавити колишнього приятеля його життя лише одним бездушним поглядом.

Нечувана жорстокість, якій нема виправдання.

- Мерзота! Бездушна тварина! – не стримала гнівної лайки Софі.

Я відчула, що ця втрата її зачепила, як це буває з нормальними людьми, коли ті втрачають дорогу серцю людину. Однак легше від цього не стало. Ситуація досі залишалася складною, і я навіть не уявляла, як із неї вийти. Точніше, приблизно уявляла, але в обох випадках експриятельці загрожувала смерть. У мене ж залишався шанс, що наречений встигне втрутитися й відстрочить мою кончину. Та цей шанс був мізерним.

Поки дві ворожі сторони воювали поглядами, темрява навколо нас і попереду невловимо згусла. Вона заклубилася під нашими ногами, наче жива, а за мить після того, як це підмітила решта присутніх, явила нашому зору таємничу незнайому фігуру. Людина в плащі виросла перед нами зненацька, її обличчя ми не бачили, тож і стать розпізнати не могли. Та й це не мало як такого значення, бо мене зараз більше хвилювало те, як незваний гість спромігся сюди потрапити. Про магію переміщення я ще не чула. Ба навіть більше – знала точно, що її не існує. Принаймні як повноцінного окремого дару у світі живих.

Тож не дивно, що й інші виглядали сконфуженими.

- Що ти, в біса, таке? – скривився коханий довгу мить потому.

- Твій реальний жах, – мовив на диво знайомий голос.

А тоді воїни, що оточували нас, почали раптом покидати свою зброю. Мечі падали, дзвінко вдаряючись об камінь, а самі перевертні стривожено й розгублено хапалися за голови.