Ірина Романовська - Зрада. Втекти чи залишитися, Ірина Романовська

Розділ 42.

Кароліна.

 

 

— Ні про що не хочеш розповісти, люба?

Серце болюче стискується від інтонацій, із якими Назар розтягує останнє слово «люба». Пульс перескакує позначку сто ударів за хвилину. Він знає! Він все знає! Але як? Як таке можливо? Гінеколог запевняла, що їхня клініка не надає даних медкарти нікому, крім самого пацієнта.

Притискаю міцніше колючий светр до грудей. Ховаю верхню частину тіла від очей чоловіка, хоча раніше ніколи не соромилася його. Мої злякані очі скачуть по чоловікові, який сидить у кріслі. Одну ногу Назар закинув на коліно другої, руки притиснув до підлокітників.

Волосся Горського зараз трохи довше ніж зазвичай, тому він періодично смикає головою, аби змахнути локон, що спадає на очі. Мімічні зморшки стали, здається, виразнішими. Але можливо це ілюзія через приглушене світло стельової лампи.

Вилиці та лінія підборіддя стала набагато гострішою та чіткішою. Він дуже схуд за місяць, який ми були нарізно. Нахмурені брови, стиснуті зуби та набряклі жовна на вилицях просто кричать про розгніваний настрій чоловіка.

— Мені повторити запитання? — Горський нахиляє голову та примружується.

Волосся на тілі стає дибки. Шия вкривається червоними плямами, проступають краплинки поту. У тих місцях, де очі чоловіка затримуються довше секунди, шкіра починає горіти від хвилювання.

— Ні, — тихо шепочу я.

Перетинаємося поглядами. Роздратування, що засіло у грудній клітині через недавнє «вітання» Горського, змагається з гірким медом туги, що розтікається по моїх судинах.

Ми так давно не бачились. Занадто довга розлука. Попри біль, який я відчуваю з моменту виявлення позашлюбного сина в чоловіка, моя любов до нього нікуди не зникла. Я, як і раніше, дуже його кохаю. Дуже сильно.

Якби не цей страшний холодний вогонь у потемнілих зіницях чоловіка, я б залізла до нього на коліна та шепотіла без зупину, як сильно скучила.

— Кароліно? — додає Горський трохи м'якше, вириваючи мене з роздумів.

Опускаю голову, не в змозі тримати зоровий контакт з чоловіком. Щоки палають від сумбурних думок. Я злюся. Я радію. Я в розгубленості. Переминаюся з ноги на ногу та не знаю, з чого саме розпочати розмову.

— Я не уявляю, як хтось говорить про це телефоном. Це ж божевілля.

Кусаю нижню губу, не наважуюсь підняти очі вище плечей чоловіка. Назар відриває спину від крісла та нахиляється трохи вперед. Уважно слухає.

— Тому й мовчала. Я... я лише нещодавно дізналася про свою…

Гучна мелодія мобільного телефону перебиває моє зізнання, що ледь розпочалося. Нецензурна лайка зривається з вуст Назара. Чоловікові, як і мені, не подобається, що нас перервали. Жадаю, аби він викинув свій мобільний із вікна. Хочеться, щоби ніхто нам більше не заважав. Занадто важлива справа чекає на обговорення.

Діставши гаджет з кишені та побачивши ім'я того, хто дзвонить, Горський миттєво приймає виклик. Ковзаю долонею від грудей до шиї. Не виходить позбутися образи, що давить на щитоподібну залозу.

— Що? — нервово вигукує Назар.

Істеричний вереск жінки, що дзвонить, долітає до моїх вух. Закочую очі та випростовую плечі. Туман ностальгії злітає з очей. Знову ця зміюка в найвідповідальніший момент вклинюється між нами. Може, на Гірському жучок висить?

Не бажаю слухати, як чоловік плазує перед матір'ю свого первістка, збігаю в гардеробну кімнату. Серце б'ється як божевільне. Притискаюся голими лопатками до дерев'яних дверей, заплющую очі. Бюстгальтер тисне на ребра. Наповнювати легені повітрям складно. Несподіване повернення Назара збентежило й без того каламутні душевні муки.

— То поклич медсестру чи лікаря, якого біса ти мені дзвониш? — крик Горського змушує відскочити від дверей та позадкувати. Не пригадую, щоб він колись кричав із таким роздратуванням на когось.

— Що я зроблю за півтори тисячі кілометрів від палати? Аннет, припини верещати та займися нарешті своїми прямими обов'язками — потурбуйся про сина.

Цього разу в голосі чоловіка, крім злості та роздратування, чується втома та безвихідь.

— Два дні якось упораєшся без мене. Не помреш.

Кидаю светр на найближчу полицю, впираюся в неї руками. Роблю глибокий вдих, абстрагуючись від телефонної розмови за стіною. Два дні. Усього два дні. Дістаю з висувної скриньки домашні штани та футболку. Серце не може нормалізувати власний ритм. Ниє в грудях.

Чоловік удома лише на два дні. Я мушу радіти? Еге ж? Але тоді чому я відчуваю розгубленість та смуток?

Він не приїхав просто так. Не через те, що просто скучив. Машинально тягнусь до свого живота. Мені знову страшно. Якщо Назар знає про вагітність, то чому тоді злиться? Чи це означає, що він не радий?

Тривога новою хвилею біжить по тілу. Насилу вдається тремтячі руки просунути в рукави великої футболки. Знімаю вузькі легінси та капронові колготки. Зі спальні більше не долітає ні звуку. Стає по-справжньому лячно від майбутньої розмови.

Скачу як чапля на одній нозі, намагаючись протиснути щиколотку у вузький манжет штанини. Нахиляюся вперед, аби підтягти її рукою. Двері гардеробної кімнати різко відчиняються. Мої сідниці, прикриті лише тонкою смужкою чорних стрінгів, обдає холодним вітерцем.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍