Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

розреготався. Якби Норріс знав причину того, що змусило мене кричати, то він би ще дужче сміявся, а може, й навпаки — менше. Проте аж донедавна я мало що пам’ятав із того сну. Несамовитий страх часто дуже милосердно стирає пам’ять.

Норріс розбудив мене, коли все знову почалося. Він тихенько поторсав мене за плече, вириваючи мене з того самого страшного сну, і закликав прислухатись до котів. А послухати і справді було що, бо за зачиненими дверима коїлася справдешня вакханалія котячих вересків і шкряботіння, Ніґер же, не зважаючи на своїх родичів за дверима, ошаліло кружляв попід кам’яними стінами, в яких чинилося те саме стовпотворіння пацючих орд, яке розбудило мене минулої ночі.

У мені здійнялась хвиля пронизливого жаху, бо відбувалося щось аномальне, чому неможливо було дати раціонального пояснення. Ці щури, якщо тільки вони не породження божевілля, що вразило лише мене з котами, риють нори і прослизають всередину римських стін, які я вважав суцільними вапняковими блоками… хіба що за більш ніж сімнадцять століть вода попромивала там наскрізні тунелі, в яких поселилися ці гризуни… Але хай навіть так, мій примарний жах від цього не зменшився; якщо це і справді були живі шкідники, чому тоді Норріс не чув їхньої огидної метушні? Чому він закликає мене дивитися на Ніґера і слухати котів за дверима, але не має жодного уявлення, що могло їх так несамовито і незрозуміло розбурхати?!

До того часу, коли я настільки раціонально, наскільки зміг, спромігся йому все розповісти про те, що, як мені здається, я чув, мої вуха могли вловити вже хіба останні відголоски метушні, що, затихаючи, скочувалась усе далі вниз, під найглибші підвали, аж доки здалося, що ціла скеля піді мною була сповнена щурів, які шукали невідомо чого. Норріс до цього поставився не настільки скептично, як я припускав, а навпаки, здавалося, страшенно цим зацікавився. Він звернув мою увагу на те, що коти за дверима також затихли, ніби втративши слід щурів; натомість, схоже, Ніґер знавіснів ще більше і несамовито дряпав основу величезного кам’яного вівтаря посередині крипти, який зараз був ближче до Норріса, аніж до мене.

Мій страх перед невідомим був справді могутнім. Коїлося щось вочевидь неймовірне, і я побачив, що капітан Норріс, молодший, міцніший і від природи явно більший за мене матеріаліст, був вражений нітрохи не менше — можливо через те, що з дитинства був дуже добре обізнаний з місцевими легендами. Якийсь час ми могли хіба що дивитися на старого чорного кота, який все несамовитіше дряпав підмурок вівтаря, час від часу поглядаючи на мене і нявкаючи, ніби просячи мене щось вдіяти.

Норріс підніс ліхтар до самого вівтаря і оглянув те місце, яке так дряпав Ніґер, потім мовчки став навколішки і почав віддирати багатовікові лишайники з масивного дороманського вівтаря, де він з’єднувався з мозаїчною підлогою. Він нічого не знайшов і вже збирався облишити пошук, коли я завважив доволі звичну річ, від якої, проте, мене кинуло в дрож, хоча вона лише підтвердила те, про що я вже здогадувався, не додавши нічого нового до попередніх підозр.

Я сказав про це Норрісу, і ми обоє застигли, приголомшені цим неймовірним відкриттям і усвідомленням його значення. Усе було просто: вогник ліхтаря, поставленого на підлозі біля вівтаря, ледь помітно, але все ж помітно, коливався у струмені повітря — повітря, якого раніше не було і яке, безсумнівно, надходило зі щілини між підлогою і вівтарем у тому місці, в якому Норріс поздирав лишайники.

Решту ночі ми провели у добре освітленому кабінеті, нервово обговорюючи подальші дії. Самого лише відкриття того, що існує підземелля, глибше за найглибші знані підмурки римської доби, підземелля, досі не відкрите допитливими археологами, які нишпорили тут останні триста років, було б достатньо, щоб вразити нас і без зловісних подій. З огляду на обставини враження було двоїсте, і ми опинилися перед вибором: через забобони облишити пошуки і назавжди закрити пріорат або ж, відважившись на пригоди, сміливо зазирнути нижче, хоч би який жах чекав нас у незнаних глибинах.

Над ранок ми досягли компромісу і вирішили поїхати в Лондон, щоб зібрати там групу археологів і вчених, які б допомогли нам розкрити таємницю. Варто зазначити, що перш ніж покинути підземелля, ми марно намагалися зрушити з місця центральний вівтар, який наразі вважали брамою до нових глибин невідомого жаху. Які таємниці відкриє ця брама, належало з’ясувати людям, мудрішим за нас.

Упродовж багатьох днів, проведених у Лондоні, ми з капітаном Норрісом викладали факти, припущення і повір’я п’ятьом видатним ученим, людям, які б виправдали довіру і з повагою поставились до будь-яких родинних таємниць, які могли виявити майбутні пошуки. Вони не тільки не мали наміру насміхатися з нас, а навпаки, глибоко зацікавилися ситуацією і виявили щире співчуття. Навряд чи потрібно наводити тут їхні імена, скажу тільки, що серед них був сер Вільям Брінтон, який свого часу вразив увесь світ розкопками у Троаді. Коли ми всі разом сіли на потяг до Анчестера, я відчув, що стою на порозі жахливих відкриттів — можливо, це відчуття було навіяне ще й загальним настроєм скорботи серед багатьох американців через несподівану смерть нашого Президента[83] на іншому кінці світу.

Увечері 7 серпня, коли ми прибули у Ексгемський пріорат, слуги запевнили мене, що за час моєї відсутності там не сталося нічого незвичного. Коти, навіть старий Ніґер, були цілком спокійні, а в усьому домі не спрацювала жодна пастка. Ми збиралися почати дослідження наступного дня, а тим часом я розмістив гостей у підготовлених для них кімнатах.

Сам я пішов спати до своєї спальні у вежі, Ніґер, як зазвичай, лежав упоперек моїх ніг. Я швидко заснув, але мене одразу ж почали діймати нічні жахіття. Мені марилось римське свято, ніби бенкет Тримальхіона[84], де на закритій тарелі посеред столу лежало щось жахливе. Тоді знову повернулося те прокляте, огидне видиво свинопаса і його мерзенної череди у тінистому гроті. Але коли я прокинувся, надворі уже був день, і з нижньої частини будинку долинали цілком природні звуки. Щури, живі чи примарні, мене не потурбували, а Ніґер продовжував так само спокійно спати. Спускаючись донизу, я зауважив, що скрізь панував безмежний спокій, який на вранішньому зібранні один із дослідників — що його через характер усі називали Торнтоном[85] — доволі химерно пояснив тим, що, мовляв, певні сили уже показали мені все, що я, на їхню думку, мав побачити.

Все було готове до роботи, тож об 11 ранку наша група, яка складалась із сімох чоловік, озброївшись потужними електричними ліхтарями і археологічним знаряддям, спустилася у підземелля і замкнула за собою двері. Ніґера ми взяли із собою, бо дослідники покладалися на його виняткове чуття і хотіли, щоб він був з нами у разі, якщо нізвідки знову ринуть гризуни. Ми лише побіжно оглянули римські написи і зображення на одному з вівтарів, бо троє з дослідників їх уже бачили раніше, а всі інші чудово знали про них. Найпильнішу увагу ми зосередили на славнозвісному центральному вівтарі, тож уже через годину, застосувавши якісь невідомі противаги, сер Вільям Брінтон зумів відхилити його назад.

Унизу нам відкрився жах, якого б ми просто не витримали,