Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

гобеленів, своєю вагою зірвавши його на підлогу і оголивши вологу, давню кам’яну стіну; подекуди на ній були латки від ремонту, але жодного сліду злодійкуватих гризунів.

Ніґер снував підлогою попід тією частиною стіни, роздираючи зірваний гобелен і час від часу намагаючись просунути лапу поміж стіною і дубовою підлогою. Він нічого не знайшов і через деякий час стомлено повернувся на своє місце біля моїх ніг. Я не підводився, але тієї ночі більше не спав.

Вранці я опитав усіх слуг, однак ніхто з них не помітив нічого незвичного, хіба що кухарці пригадалася дивна поведінка кота, який спочивав на підвіконні. Посеред ночі кіт раптом завив, збудивши кухарку, і та встигла побачити, як кіт стрімголов вибігає у відчинені двері і мчить сходами униз. Я продрімав до пообіддя, а тоді знову поїхав до капітана Норріса, якого надзвичайно зацікавило те, що я йому розповів. Дивні випадки — незначні, але цікаві — збудили в ньому спогади про низку місцевих зловісних історій. Ми були щиро вражені появою щурів, тож Норріс позичив мені паризьку зелень[81] і кілька пасток, які після мого повернення ми зі слугами розклали у стратегічно важливих місцях.

Я ліг рано, бо був дуже сонним, але мене тривожили нічні жахіття. Мені снилося, що я дивлюся з неймовірної висоти вниз у напівосвітлений ґрот, по коліна залитий нечистотами, де білобородий демон-свинопас зі своїм костуром пас отару якихось вкритих лишаєм немічних істот, сам вигляд яких сповнював мене невимовною огидою. Тоді свинопас зупинився і, відірвавшись від свого заняття, кивнув комусь головою, і у смердючу безодню заструменіла велетенська зграя щурів, щоб пожерти і гидких істот, і їхнього пастуха.

Із цього жахливого сну мене раптово пробудив рух Ніґера, який за звичкою спав біля моїх ніг. Цього разу я вже знав, чому у нього настовбурчена шерсть, чому він шипить і що за страх змусив його вп’ясти пазурі у мою щиколотку, не усвідомлюючи, що завдає мені болю: з кожного боку кімнати стіни були сповнені гидотними звуками хижої метушні величезних голодних щурів. Зоря вже зійшла з неба, тож не було видно, що діється за гобеленами — ту частину, яка обірвалася, вже замінили, — але я не настільки злякався, аби не ввімкнути світла.

Коли загорілися лампи, я побачив, що всі гобелени жахливо тремтять, і їхнє майстерне плетиво утворює неповторний танок смерті. Рух майже відразу ж припинився, шум також стих. Підвівшись, я ткнув у гобелен довгою ручкою грілки, яка лежала поруч, і відхилив одне полотнище, аби поглянути за нього. Там не було нічого, крім тинькованої кам’яної стіни, навіть кіт перестав відчувати сторонню присутність. Коли я оглянув пастку, яку поставив у себе в кімнаті, то виявив, що дверцята захряснені, але те, що у неї втрапило, зникло.

Я вже навіть не думав про те, щоб знову лягти спати, тож, засвітивши свічку, відчинив двері і вийшов галереєю на сходи до свого кабінету, тручись мені об ноги, поруч ішов Ніґер. Але перш ніж ми ступили на кам’яні сходи, кіт стрімголов кинувся вперед і зник. Самотньо спускаючись сходами, я раптово вловив звуки, які долинали знизу, з великої зали; звуки, які ні з чим неможливо було переплутати.

Обшиті дубовими панелями стіни ожили щурами, які просто кишіли під ними, а Ніґер гасав туди-сюди у шалі мисливця, що втратив здобич. Спустившись донизу, я увімкнув світло, але цього разу шум не стих. Щури продовжували скаженіти і метушитися під панелями настільки виразно, що я навіть міг визначити напрямок їхнього руху. Звідкілясь згори незліченними ордами ці істоти, всі як один, переміщувалися кудись униз, у невідомі глибини.

Я почув кроки у коридорі, і за мить двоє слуг розчинили масивні дерев’яні двері. Вони шукали в будинку джерело незрозумілої тривоги котів, від якої всі вони немов показилися — гасали туди-сюди сходами, шипіли і вигинали спини, всівшись перед замкненими дверима нижнього підвалу[82]. Я запитав, чи чули вони щурів, але ті відповіли заперечно. Та щойно я зібрався звернути їхню увагу на звуки у панелях, як зрозумів, що шарудіння стихло.

У супроводі двох слуг я спустився до дверей нижнього підвалу, але на той час коти вже зникли. Підземелля я вирішив обстежити пізніше, а поки лише пройшовся і оглянув усі пастки. Вони всі спрацювали, але у жодній не було здобичі. Заспокоївши себе, що ніхто, крім мене і котів, не чув щурів, я до ранку сидів у кабінеті, пригадуючи і роздумуючи над кожною найменшою подробицею легенд про своє помешкання, які мені тільки вдалось віднайти. Перед полуднем я трохи поспав в одному зі зручних бібліотечних крісел, які поставив там усупереч власному плану середньовічного умеблювання. Опісля я зателефонував капітанові Норрісу з проханням приїхати і допомогти мені обстежити підземелля.

Ми не знайшли геть нічого незвичайного, хоч і не могли потамувати хвилювання від того, що цю крипту будували руки римлян. Кожне низьке склепіння і масивна колона були римськими — не груба саксонська стилізація римського стилю, а суворий і гармонійний класицизм епохи цезарів; стіни були вкриті написами, уже відомими археологам, які не раз обстежували споруду, — написи на кшталт «P. GETAE. PROP… TEMP… DONA»… і «L. PRAEG… VS… PONTIFI… ATYS»…

Згадка про Аттіса змусила мене здригнутися, бо я читав Катулла і знав дещо про жахливі ритуали поклоніння східному богові, що тісно переплелося із культом Кібели. При світлі ліхтарів ми з Норрісом намагалися розібрати дивні і майже стерті зображення на деяких прямокутних кам’яних блоках, які, очевидно, правили тут за вівтарі, але майже безуспішно. Ми згадали, що один фрагмент, щось схоже на променисте сонце, за словами вчених, має не романське походження, і, вірогідно, ці вівтарі були успадковані римськими жерцями від старішого і, можливо, автохтонного храму, що стояв на цьому ж місці. Мене зацікавили брунатні плями, які темніли на одному із вівтарів. Найбільший, у центрі кімнати, мав на поверхні сліди розпалюваного там вогню — ймовірно, для жертовних спалень.

Це все, що було у крипті, під дверима якої завивали коти і в якій ми з Норрісом вирішили заночувати. Слуги знесли донизу два дивани, і я наказав їм не зважати на поведінку котів уночі, Ніґера ж я взяв собі за компанію, сподіваючись на його допомогу. Ми щільно зачинили величезні дубові двері з вентиляційними отворами, роботи уже сучасних майстрів, і, на моє прохання залишивши запаленими ліхтарі, вляглися і стали чекати розвитку подій.

Крипта була вмурована глибоко у фундамент пріорату, безсумнівно, набагато глибше поверхні вапнякової скелі, яка нависала над безлюдною долиною. Я не мав сумнівів стосовно того, що саме сюди прагнули дістатися щури, які взялися невідомо звідки, хоч і не міг сказати чому. Поки ми лежали, очікуючи, я час від часу поринав у неглибокий сон, з якого мене будило неспокійне вовтузіння кота біля ніг.

Ці мої сни достоту не повторювали, але все ж були страхітливо схожими на ті, що наснилися мені минулої ночі. Я знову побачив похмурий ґрот, свинопаса із невідомими вкритими лишаями істотами, які борсались у нечистотах, і цього разу з плином сну усе в ньому здавалося ближчим і чіткішим — настільки чітким, що я міг навіть розрізнити риси цих істот. Я вглядівся у потворні риси одного з них — і прокинувся з таким криком, що Ніґер, зірвавшись, утік, а капітан Норріс, який не спав, гучно