Фредрік Бакман - Ми проти вас

представники нових власників фабрики, репортери місцевої газети фотографують, як ті перед фабрикою радісно тиснуть руку політику-з-літнім-будинком. Петер Андерссон слухняно стоїть поруч, у нього тремтить голос, а погляд — потуплений в асфальт, проте він публічно обіцяє «вжити серйозних заходів проти хуліганів».

Політик-з-літнім-будинком такий задоволений, аж його розпирає. Він починає пресконференцію, згадуючи свого не менш шанованого і відданого колегу Річарда Тео: «Він заслуговує подяки за своє велике бажання служити цій комуні, без Річардових зв’язків і сумлінної праці впродовж багатьох місяців усього цього не сталося б!». Далі політик-з-літнім-будинком розповідає — уже не так скромно — про власний величезний внесок до реалізації цих домовленостей. Податкові надходження стануть небачені, пояснює він, а найважливіше: «Робочі місця у Бйорнстаді буде збережено!».

Коли політикиня, яка стоїть поруч, зненацька розтуляє рота, політик-з-літнім-будинком такий спантеличений, що й не встигає відреагувати. Жінка заявляє: «І не лише у Бйорнстаді, звісно. Порадившись із новими власниками фабрики, ми досягли принципової політичної згоди, що працівники з Геда також будуть серед наших пріоритетів! Це обов’язкова умова, оскільки якщо комуна фінансово підтримує фабрику, тоді ВЕСЬ муніципалітет повинен мати з цього користь!».

Журналісти занотовують сказане, фотографують, знімають відео. Політик-з-літнім-будинком не відводить очей від політикині, вона зустрічається з ним поглядом. Він тут безсилий, бо що йому казати? Що він не має наміру віддавати робочі місця Геда? Його теж очікують вибори. Політика аж трясе від гніву, він силувано всміхається на камери, але коли його запитують про робочі місця, він змушений відповісти: «Звичайно, відповідальний політик повинен залучати до справ… цілу комуну». Кажучи це, він сутулиться, а от політикиня, навпаки, відчуває, що наче стала на кілька сантиметрів вищою.

Мине кілька місяців, і одного ранку на сходах до її будинку лежатиме конверт, а документи в ньому засвідчать, що політик-з-літнім-будинком причетний до махінацій з нерухомістю в Іспанії за брудні гроші. Звісно, потім з’ясують, що цей політик узагалі невинний, але Річарду Тео не потрібні докази — лише сумніви. Заголовки про «шахрайства з нерухомістю» будуть гучними, а повідомлення про остаточно доведену непричетність політика стане кількома скромними рядками на одній із останніх сторінок місцевої газети. Політична кар’єра політика-з-літнім-будинком закінчиться ще тоді, коли його колеги з партії всі як один заявлятимуть, що «ми не можемо дозволити собі скандалу». Його замінять тією політикинею, яка, щоправда, має багато ворогів у Бйорнстаді, але все-таки в неї значно більше друзів у Геді.

* * *

Беньї не з’являється на тренуваннях команди. Не телефонує і не відповідає на дзвінки. Але пізно ввечері, коли майже всі лампи на льодовій арені вимкнені, а роздягальні порожні, він сам-один виходить на лід — у джинсах, на ковзанах і з ключкою в руці. Беньї прийшов сюди позабивати шайби, як робив уже мільйон разів раніше, і перевірити, чи будуть у нього такі ж відчуття. Чи може бути так, як було колись. Він завмирає, побачивши у колі вкидання зображення ведмедя. Хтось ліниво під’їжджає до нього й зупиняється поруч. Елісабет Цаккель.

— Ти збираєшся грати проти «Геда»? — запитує вона без сентиментів.

Беньї вагається, сковтує слину, не відводячи погляду від ведмедя.

— Я не хочу бути… проблемою. Для команди. Не хочу, щоб вони відчували, що…

— Я не про це запитала. Ти збираєшся грати чи ні?

Беньї швидко заплющує очі, потім повільно їх розплющує.

— Я не хочу бути тягарем для клубу.

— Ти збираєшся з кимось спати в роздягальні?

— Бля… що?

Цаккель знизує плечима.

— Хіба ж люди не таке собі думають? Що у геїв проблеми з дисципліною? Що всі геї сплять один з одним у роздягальні?

Беньї наморщує чоло.

— Де це ви, бляха, таке почули?

— То ти збираєшся з кимось спати в роздягальні, чи ні?

— Та що за хрінь!

Цаккель знову знизує плечима.

— Що ж. Тоді ти не тягар. Хокей — це хокей. Про тебе можуть багато всього розповідати за межами льодової арени, але тут це не має значення. Якщо ти добрий гравець — значить, ти добрий гравець. Якщо ти забиваєш шайби — значить, ти забиваєш шайби.

Здається, Беньї це не переконало.

— Люди мене ненавидять. Вас також. Напевно, для них це занадто, якщо і ви, і я… самі розумієте. Можливо, вони б якось дали собі раду з ОДНИМ… але з двома в одній команді, це… для людей це вже занадто.

Цаккель має спантеличений вигляд.

— Про що це ти?

У Беньї брови лізуть на лоба.

— Про те, що ви — лесбі.

— Я не лесбі, — відповідає Цаккель.

Беньї витріщається на неї.

— Усі думають, що ви…

— Люди багато що собі думають. Вони занадто переймаються почуттями.

Беньї так і завмирає з роззявленим ротом. А тоді заходиться сміхом і ніяк не може зупинитися.

— Але ж, Цаккель, я серйозно, ви розумієте, наскільки, бляха, вам би простіше жилося в цьому місті, якби ви просто розказали всім, що не…

— Не така, як ти?

— Так…

Цаккель пирхає.

— Беньяміне, я вважаю, ти не маєш обов’язку звітувати перед усіма про те, з ким у тебе є секс. І я теж не зобов’язана.

Беньї дряпає лід ковзаном. Довго роздумує, перед тим як сказати:

— Вам ніколи не хотілося бути чоловіком?

— А чого б це? — дивується Цаккель.

Беньї дивиться на ведмедя на кризі. Намагається знайти правильні слова.

— Щоб не бути жінкою-тренером.

Цаккель повільно хитає головою, але — принаймні зараз — не виглядає незворушною.

— Мій тато іноді хотів, щоб я була хлопчиком.

— Чому?

— Він знав, що мені доведеться бути вдвічі кращою за чоловіків, щоб мене визнали. Тепер те саме стосується і тебе. Вони будуть оцінювати тебе інакше. Ті, хто мене ненавидить, можливо, дозволять мені тренувати команду, але тільки якщо ми переможемо. І вони, можливо, дозволять тобі грати, але тільки якщо ти будеш найкращим. Тепер тобі недостатньо бути просто добрим хокеїстом.

— Це, бляха, несправедливо, — шепоче Беньї.

— Несправедливість — значно природніший стан у цьому світі, ніж справедливість, — каже Цаккель.

— Це вам тато сказав?

— Мама.

Беньї важко сковтує слину.

— Я не знаю, чи зможу бути капітаном.

— Окей, — відповідає Цаккель.

Тоді розвертається й залишає його самого, не кажучи більше ні слова. Ніби вони не потрібні.

Беньї залишається стояти у колі вкидання. Нарешті забирає з бортика купку шайб і веде їх по льоду, одну за одною. Можливо, востаннє. Цей спорт ніколи не задовольниться, якщо володіє лише частиною тебе, йому треба стільки всього принести в жертву — і якщо ти ціле життя провів з ним, тобі багато відомо. Як болять ноги, коли вперше