Айзек Азімов - Фундація та Земля

комерційних планет сектора Філі, однак він сам цей сектор ніколи не відвідував.

Всі альфійці були роздягнені вище пояса, а груди в усіх жінок здавалися малими. То була найближча до спільної ознака, яку Тревіз помічав.

— Міс Хіроко, — раптом спитала Блісс, — моя маленька дитина не звикла подорожувати в космосі та переживає більше новизни, ніж може як слід витримати. Чи можна їй присісти й, можливо, щось з’їсти та випити?

Хіроко здавалася збентеженою, і Пелорат повторив слова Блісс вишуканішою галактичною мовою середньоімперського періоду.

Долоня Хіроко злетіла до губ, і вона граційно опустилася на коліна.

— Благаю мені вибачити, поважна мадам, — сказала вона. — Я не завважила ані потреб дитини, ані ваших. Мене надто захопила дивність сієї події. Чи не зволили б ви… чи не були б ви всі ласкаві, як наші відвідувачі та гості, зайти до трапезної для ранкового прийому їжі? Чи можемо ми доєднатися до вас і пригощати?

— Дуже мило з вашого боку. — Блісс говорила повільно й ретельно вимовляла слова, сподіваючись, що так вони будуть зрозумілішими. — Хоча краще б, аби до нас доєдналися тільки ви, Хіроко, — заради спокою дитини, яка не звик­ла бути серед багатьох людей водночас.

Хіроко звелася на ноги.

— Най буде так, як ви мовите.

Вона неквапливо повела їх травою. Інші альфійці посунулися ближче. Здавалось, їх особливо цікавить одяг прибульців. Тревіз зняв свою легку куртку й передав чоловікові, який сором’язливо підступився до нього й запитально вказав на неї пальцем.

— Ось, — сказав, — роздивіться, але поверніть. — Тоді до Хіроко: — Простежте, щоб я отримав її назад, міс Хіроко.

— Певна річ, її повернуть, поважний пане, — статечно кивнула та.

Тревіз усміхнувся й пішов далі. Під легким приємним вітерцем без куртки було затишніше.

Він не зауважив видимої зброї на комусь із людей довкола, і йому видалося цікавим, що ніхто не виявляв ані страху, ані збентеження через Тревізову. Вони навіть не виказували щодо неї допитливості. Цілком могли взагалі не усвідомлювати, що ці предмети були зброєю. Наскільки Тревіз устиг побачити, Альфа могла виявитися повністю позбавленим насильства світом.

Одна із жінок хутко забігла наперед, щоб трохи обігнати Блісс, обернулася на мить роздивитись її блузу, тоді спитала:

— Ви маєте груди, поважна мадам? — І, ніби не здатна дочекатися відповіді, легко поклала долоню Блісс на груди.

— Як ви могли виявити, маю, — з усмішкою відповіла Блісс. — Можливо, вони не такі виразні, як ваші, але не тому я їх ховаю. У моєму світі нелепсько лишати їх неприкритими. — Тоді прошепотіла Пелоратові: — Як тобі мої набуті навички традиційної галактичної?

— Тобі це дуже добре вдається, Блісс, — відповів Пелорат.

Їдальня була великою, з довгими столами й довгими лавами обабіч них. Альфійці явно їли спільнотою.

Тревіз відчув докори сумління. Прохання Блісс про приватність обмежило це приміщення п’ятьма людьми й змусило альфійців загалом лишитись у вигнанні надворі. Утім декілька з них розташувалися на поважній відстані від вікон (які були всього-на-всього отворами в стінах, не прикриті навіть сітками), імовірно, щоб мати змогу спостерігати, як незнайомці їдять.

Тревіз мимоволі замислився, що буде, якщо задощить. Авжеж, дощ почнеться лише тоді, коли буде потрібен, легкий і приємний, і триватиме без значного вітру, доки його не випаде достатньо. Ба більше, Тревіз гадав, що дощ завжди починатиметься лише у визначений час, тож альфійці будуть до нього готовими.

Вікно, обличчям до якого він сидів, визирало на море, і Тревізові здавалось, що далеко на видноколі він міг розгледіти хмарне пасмо, схоже на ті, що заповнювали небо майже скрізь, крім цього маленького райського місця.

У керуванні погодою були свої переваги.

Зрештою дівчина, ходячи навшпиньках, подала їм їжу. Вона не питала, чого вони хочуть, — просто принесла. Там були маленька склянка з молоком, більша з виноградним соком і ще більша — з водою. Кожен з гостей отримав по два зварених без шкаралупи яйця зі шматочками білого сиру по краях. У кожного також була велика тарілка зі смаженою рибою та маленькими обсмаженими картоплинами на прохолодному зеленому листі салату.

Блісс збентежено дивилась на кількість їжі перед собою й була очевидно спантеличена тим, із чого їй почати. У Феллом такої проблеми не було. Вона спрагло випила виноградний сік — їй явно сподобалося, — тоді стала наминати рибу з картоплею. Дитина збиралася була робити це руками, однак Блісс простягнула їй велику ложку із зубцями на кінці, яка також могла слугувати виделкою, і Феллом її узяла.

Пелорат задоволено всміхнувся й одразу накинувся на яйця.

— Саме згадаємо, які на смак справжні яйця, — сказав Тревіз і наслідував його приклад.

Хіроко, забувши їсти власний сніданок через захоплення тим, як їли гості (бо ж навіть Блісс нарешті з очевидним задоволенням взялася до їжі), нарешті спитала:

— Вам подобається?

— Нам подобається, — дещо приглушено відповів Тревіз. — Вочевидь, на цьому острові не бракує їжі. Чи ви із ввічливості подаєте нам більше, ніж варто було б?

Хіроко, зосередившись, вислухала його і, здавалось, вловила суть, бо мовила:

— Ні, ні, поважний пане. Наша земля родюча, а море навіть родючіше. Наші качки дають яйця, а наші кози — сир і молоко. І ми маємо зернові. Крім того, наше море наповнене незліченними видами риб у нескінченній кількості. Уся Імперія могла б їсти за нашими столами й не вичерпати рибу з нашого моря.

Тревіз потайки всміхнувся. Молода альфійка явно не мала ані найменшого уявлення про справжні розміри Галактики.

— Хіроко, ви називаєте цей острів Новою Землею, — сказав він. — То де тоді може бути Стара Земля?

— Стара Земля, кажете? — спантеличено глянула Хіроко на Тревіза. — Благаю мені вибачити, поважний пане, я не розумію, про що ви.

— До Нової Землі ваш народ мусив жити деінде. Де було це деінде, з якого він прибув?

— Про се мені не знати, поважний пане, — зі збентеженою серйозністю відповіла дівчина. — Сей край все життя був моїм, а до мене належав моїй матері й бабусі, і я не сумніваюся, що до них — їхній бабусі й прабабусі. Про інші краї мені не знати.

— Але ви говорите про цей край як про Нову Землю, — ввічливо засперечався Тревіз. — Чому ви називаєте його так?

— Тому що, поважний пане, так його всі називають, тож і жінка не каже інакшого, — так само ввічливо відповіла вона.

— Але це Нова Земля, отже, пізніша. Має бути Стара Земля, попередня, за якою назвали цю. Щоранку настає новий день, і це означає, що раніше існував старий день. Хіба ви не розумієте, що це мусить бути так?

— Ні, поважний пане. Я тільки знаю, як називається сей край. Мені більше нічого не відомо, і я не розумію ваших міркувань, які дуже схожі на те, що ми називаємо супереченням. Не ображайтеся.

І Тревіз похитав головою, відчувши поразку.

4

Нахилившись до Пелората, Тревіз прошепотів:

— Куди б ми не вирушили і що б не робили, ми не отримуємо інформації.

— Ми знаємо, де Земля, то хіба це важливо? — відповів Пелорат, ледве ворушачи губами.

— Я хочу знати щось про неї.

— Ця дівчина дуже юна,