Айзек Азімов - Фундація та Земля

Тревіз подумав про це, тоді кивнув.

— Точно, Янове. — Він обернувся до Хіроко: — Міс Хіроко, ви не спитали нас, чому ми тут, у вашому краї.

Хіроко опустила погляд.

— Це було б нешанобливо, доки ви всі не поїсте й не відпочинете, поважний пане.

— Але ми вже поїли або ж майже поїли, і нещодавно відпочивали, тож я скажу вам, чому ми тут. Мій друг, доктор Пелорат, у нашому світі науковець, вчена людина. Він міфолог. Ви знаєте, що це означає?

— Ні, поважний пане, не відаю.

— Він вивчає старі історії, як їх розказують у різних світах. Старі історії називають міфами та легендами, і доктор Пелорат ними цікавиться. Чи є на Новій Землі вчені люди, які знають старі історії цього світу?

Хіроко трохи зморщила чоло, замислившись, і сказала:

— У сьому я не мислива. У сих наших краях є старий, який любить говорити про давні часи. Де він міг сього навчитися, мені не знати, і мені думається, що він вигадує сі уявлення чи почув від інших, хто вигадував. Можливо, саме сі теми почує ваш учений супутник, однак я не зводитиму вас на манівці. Мені ввижається, — дівчина зиркнула праворуч і ліворуч, наче не хотіла, щоб її почули, — що сей старий — базікало, але багато хто охочий його слухати.

— Саме таке базікання нам і цікаве, — кивнув Тревіз. — Чи можете ви відвести мого друга до цього старого…

— Він кличе себе Монолі.

— Отже, до Монолі. І як гадаєте, Монолі захоче поговорити з моїм другом?

— Він? Захоче поговорити? — насмішкувато озвалась Хіроко. — Радше спитайте, чи він колись готовий помовчати. Він всього лиш муж, тож говоритиме, якщо буде дозволено, два тижні без перерви. Не ображайтеся, поважний пане.

— Не ображаюся. Відведете мого друга до Монолі зараз?

— Се може зробити будь-хто й будь-коли. Старець завше вдома і завше готовий вітати слухачів.

— І, можливо, старша жінка буде готова прийти посидіти з мадам Блісс. Їй треба дбати про дитину, і вона не може ходити далеко. Її б утішило товариство, бо жінки, як відомо, полюбляють…

— Базікати? — очевидно здивувалась Хіроко. — Що ж, так кажуть мужі, хоч я помічала, що мужі завше торохкотять більше. Дайте мужам повернутись із рибних ловів, і вони мірятимуться один з одним, розповідаючи яскравіші фантазії про свої вилови. Ніхто не зважатиме на них і не віритиме їм, але се їх так само не зупинить. Але досить і мого базікання. Я скажу подрузі моєї матері, яку бачу крізь вікно, лишитися з мадам Блісс та дитиною, а до того вона проведе вашого друга, поважного доктора, до старого Монолі. Якщо ваш друг слухає так само спрагло, як Монолі базікає, вони навряд чи розлучаться в сьому житті. Чи дозволите мені на мить вас полишити?

Коли вона вийшла, Тревіз обернувся до Пелората:

— Слухайте, дізнайтеся в старого, що зможете, а ви, Блісс, дізнайтеся, що зможете, від тих, хто лишиться з вами. Потрібно що-небудь про Землю.

— А ви? — спитала Блісс. — Що ви робитимете?

— Я лишуся з Хіроко й спробую знайти третє джерело.

— О так, — усміхнулася Блісс. — Пел буде із цим старим чоловіком, я зі старою жінкою, а ви змушені будете лишитися із цією спокусливо недоодягненою дівчиною. Це здається дуже раціональним розподілом праці.

— Взагалі-то, Блісс, це справді раціонально.

— Але, гадаю, вас не гнітить, що раціональний розподіл праці виходить саме такий.

— Ні, не гнітить. А хіба мусить?

— І справді, хіба мусить?

Хіроко повернулася і знову присіла.

— Усе домовлено. Поважного доктора Пелората відведуть до Монолі, а поважна мадам Блісс та її дитина матимуть товариство. Чи матиму я тоді, поважний пане Тревіз, благо подальшої розмови з вами, надіюсь, про сю Стару Землю, про яку ви…

— Базікаєте? — завершив за неї Тревіз.

— Ні, — засміялася Хіроко. — Але ви вірно берете мене на глузи. Я перше була нешанобливою, відповідаючи на ваше питання про се. Я рачитиму спокутувати провину.

— Рачитиме? — обернувся до Пелората Тревіз.

— Бажатиме, — тихо пояснив той.

— Міс Хіроко, — сказав Тревіз, — я не відчув нешанобливості, але якщо так ви почуватиметесь краще, я радо з вами побесідую.

— Ви люб’язні. Дякую вам, — відповіла, підводячись, Хіроко.

Тревіз підвівся також.

— Блісс, — попросив він, — переконайтесь, що Пелорат буде в безпеці.

— Залиште це мені. У вас же є ваші… — Вона кивнула на його кобури.

— Не думаю, що вони мені знадобляться, — нервово відказав Тревіз.

Він вийшов за Хіроко з їдальні. Сонце піднялося вище в небі, і стало тепліше. Як завжди, пахнуло іншим світом. Тревіз пам’ятав, що на Компореллоні цей запах був ледь вловимим, на Аврорі трохи стишеним, а на Солярії — доволі приємним. (На Мельпоменії вони були в скафандрах, у яких відчуваєш лише запах власного тіла). Але щоразу запах зникав за кілька годин, по тому як насичувалися осмічні ділянки в носі.

Тут, на Альфі, це був приємний трав’яний аромат від нагріву сонця, і Тревіз відчув легке роздратування, знаючи, що й цей запах невдовзі зникне.

Вони наближались до невеликої будівлі, спорудженої, здавалось, із блідо-рожевого тиньку.

— Се є мій дім, — повідомила Хіроко. — Перше він належав молодшій сестрі моєї матері.

Вона зайшла і вказала Тревізу йти за нею. Двері були відчинені — точніше, як помітив, заходячи, депутат, дверей узагалі не було.

— Що ви робите, коли дощить? — спитав він.

— Ми готові. Дощитиме через два дні, три години перед світанком, коли найпрохолодніше й дощ найкраще зволожить землю. Тоді мені треба буде тільки запнути сю завісу на дверях, важку і водостійку. — Говорячи, Хіроко це продемонструвала. Завісу було виготовлено із цупкого матеріалу, схожого на полотно. — Зараз я лишу її так. Тоді всі знатимуть, що я всередині, але мене не можна турбувати, бо я сплю чи заклопотана важливими справами.

— Не схоже на серйозний захист приватності.

— Чому ні? Бачите, вхід прикритий.

— Але будь-хто може її відсунути.

— Попри бажання мешканки? — Хіроко здавалася шокованою. — У вашому світі таке роблять? Cе ж є варварство.

— Я просто спитав, — широко всміхнувся Тревіз.

Хіроко повела його до другої з двох кімнат, і на її запрошення він всівся у м’якому кріслі. У грубуватій тісняві та порожнистості кімнат було дещо клаустрофобічне, однак будинок, вочевидь, призначався майже винятково для всамітнення й відпочинку. Отвори вікон були малими й розташовувалися під стелею, однак на стінах тягнувся продуманий візерунок тьмяних дзеркальних смужок, які розсіяно відбивали світло. Крізь щілини в підлозі здіймався легкий прохолодний вітерець. Тревіз не побачив ознак штучного освітлення і замислився, чи доводилось альфійцям прокидатися на світанку й лягати на заході сонця.

Він уже збирався про це спитати, але Хіроко його випередила:

— Мадам Блісс — ваша жінка-супутниця?

— Ви маєте на увазі, моя сексуальна партнерка? — обережно перепитав Тревіз.

Хіроко зашарілася.

— Благаю вас, майте повагу до благопристойності розмови. Але я справді маю на увазі особисте вдоволення.

— Ні, вона жінка-супутниця мого вченого друга.

— Але ж ви молодші й миловидніші.

— Що ж, дякую вам за вашу думку, але Блісс вважає інакше. Доктор Пелорат