Елла Савицька - Давай залишимось ніким, Елла Савицька

- Що трапилося? - хапаю за руки Тару, яка виглядає так, ніби зараз вибухне.
Люто стирає зі щік сльози і навіть не думає зупинятися. Вириває в мене руки і прямує у бік табору.
- Тара? - гукаю я, наздоганяючи її.
– Твій брат просто неадекватний! – вигукує вона. - Чорт, вибач, - відразу спохоплюється, але не побачивши в моєму обличчі осуду, тупає ногою. - Чому він завжди намагається вплутатися в бійку?
- Зак? Це Зак там? - Перекладаю запалений погляд у бік, куди помчали всі наші.
Від обличчя вся фарба відходить.
- Так. Але добре б тільки він. Так ще Скайлера втягнув.
А тепер і зовсім крижанію. Скільки там сказала людей? П'ятнадцять?
Під шкірою прокочується страх. Різко смикаюсь уперед, але Тара хапає мене за зап'ястя.
- Тут стій. Скайлер сказав, щоб я пішла і тебе не пускала.
Що? Серце набуває можливості битися з такою швидкістю, про існування якої я навіть не підозрювала.
- Як не пускала?
На всі очі дивлюся в пущу лісу і розумію, що не можу отак стояти.
– Що цей ненормальний зробив? - Злість злітає до самого горла.
Дихаю так часто, як тільки можу, а Тара хитає головою.
- Ти ж знаєш пацанів. Там сиділа якась компанія. Вони почали вслід мені вигукувати всякі сваволі, щодо моїх шортів. П'яні вже досить. Ну, а Зак… Він, як завжди. Замість того, щоб просто пройти повз, почав відповідати, - Тара міцно стискає зуби. Бачу, як у неї дрібно тремтять пальці, і вона так само, як і я, дивиться у бік лісу. - Ну, слово за слово, вони підскочили, почали його штовхати. Зак відповідати. Але він один був, а їх чорт зна скільки. Я кликала його, відтягала, а потім Скайлер підійшов. Кивнув мені йти і сказав тебе не пускати. Коли я відходила, вони билися вже вдвох.
Тара схлипує і осідає на колоду.
Господи! Та що це таке відбувається? Чому мій ненормальний брат вічно вплутується в якісь історії, і страждають усі навколо?!
Сідаю поряд з Тарою і обіймаю її за плечі.
- Я втомилася, Лів. Я з ним, як на голках. Ніколи не можу розслабитись, і мене це напрягає, - Тара знову розтирає сльози, і я її розумію. Це складно, коли не знаєш, на що чекати завтра. А мій брат, як порохова бочка, що вибухає майже щодня.
Не знаю, що їй відповісти, тому просто притискаю себе, а сама дивлюся туди, де всі наші. Господи, якби все було добре. Хочеться вірити, що Скайлер наточений у бійках і зможе захиститися.

Серце стискається від тривоги.
- Це Скайлер сказав покликати наших?
- Так.
Не знаю, скільки минає хвилин. Мені здається ціла вічність, бо час тягнеться шалено довго, але коли починають показуватися наші, мене підкидає з місця.
- Ідуть.
Тара теж піднімається.
Вишукую очима сніжно-білу футболку, в яку сьогодні одягнений Скайлер, і знаходжу. Він іде поруч із Заком. В обох на обличчі яскраво червоні розводи. Цей колір діє як удар шлагбаумом на мене. Падає та б'є по голові, приголомшує. У шлунку кам'яний тягар відчувається.
Поруч хлопці сміються, голосно обговорюючи щось, а я веду поглядом тільки цих двох, не помічаючи нікого й нічого. Роблю ривок назустріч, крок, другий, ноги несуть уперед. Що з ним? Їх сильно побили?
Вже майже доходжу до них, коли мене раптово охоплюють чужі руки та притискають до себе.
- Хвилювалася за мене, дитинко? - Рой сміється мені на вухо і цілує у скроню.
Різко гальмую.
Тільки зараз усвідомлюю, що він теж був там з усіма. Перекладаю на нього розгублений погляд. Обличчя ціле. Тільки футболка забруднилася і порвана зверху.
- Так, - пошепки видавлюю з себе, а сама знову знаходжу очима Скайлера.
Він проходить повз нас і, зчепившись на долю секунди зі мною поглядами, проводить по скроні тильною стороною долоні.
Весь правий бік його обличчя в крові. На мене накочує миттєва слабкість. Ноги підкошуються.
- Не варто було. Ми їм дали спеки. Пацани таке влаштували. Атас просто, - натхненно розповідає Рой, поки я намагаюся бодай дихати.
Упираюся йому в груди руками, щоб вибратися з обіймів, що задушують, і, більше не слухаючи, йду слідом за Скайлером і Заком. Як у тумані веду поглядом. Що з ним? Чому стільки крові? Мій брат проходить повз Тару, прямо до машини. Скайлер іде туди ж.
Не чую нічого і не розумію. Вони зібралися кудись їхати?
- Ви куди? - Наздоганяю нарешті Тару.
- У лікарню. Сьогодні зміна мами, а їм потрібно накласти шви.
Мене підкидає. Жахом котить з ніг до голови.
Заскакую в свій намет, хапаю мобільний та сумку і вибігаю слідом за ними.
- Ти з нами?
- Так.
Пірнаю в машину, коли хлопці вже сидять там. Зак стискає руками кермо, а Скайлер притискає банку пива до брови.
Краєм ока помічаю, що у Зака ​​розсічена губа, в іншому буде жити.
А ось Скайлер...
Дивлюся на нього, а всередині – землетрус. Не можу дихати нормально. Це має бути так боляче!
- Сильно болить? – наближаюся, вдивляючись у його обличчя.
- Нормально, - спокійно відповідає він, поки я гарячково риюся в сумці, вишукуючи вологі серветки.
Тремтячими пальцями тягнуся до його вилиці і обережно стираю кров. Проходжу біля ока і вдиху зробити не можу. Скайлер дивиться прямо на мене, навіть не сіпається, а в мене руки тремтять і підборіддя. Груди давить, так боляче за нього.
- Ти не міг не влізти, правда? - Шипить Тара з переднього сидіння, і ми різко від'їжджаємо зі стоянки. З вереском Зак викручує кермо, мене кидає вперед, але Скайлер однією рукою ловить мене за лікоть і повертає на місце.
- Тара, не зараз, - гарчить Зак.

Мені дико хочеться накинутися на нього з кулаками. Але зараз не той момент, він має рацію. Знаю, що зроблю тільки гірше, тому просто продовжую акуратно, щоб не зробити ще болючіше, відтирати вилицю Скайлера.
Його футболка теж уся в бруді. Вони билися довше, ніж решта. Їм і дісталося сильніше.
- Щось ще болить? – питаю тихо, намагаючись не плакати.
Ці двоє продовжують з'ясовувати стосунки, але я більше не чую їх. Оглядаю руки Скайлера, охаю побачивши збиті кістяшки.