Едуард Фікер - Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер

і можна зробити справжнє відкриття. В неділю Бедржих Фієдлер зайшов до кімнати свого сина й закрив заслінку печі газового опалення, якою влітку ніхто не користується, та відкрутив кран. Головний кран, що знаходився в передпокої поруч з лічильником, був тоді закритий. Увечері Арнольд повернувся додому. Розмовляли вони про щось чи ні, це не має значення. Арнольд ліг спати. Вікно було зачинене, тому що на вулиці перед самим будинком міняли трамвайну колію. Старий Фієдлер відкрив у передпокої кран і вийшов на прогулянку, а молодий тим часом отруївся газом.

Карличек зробив паузу. Я мовчав. Професор також.

— Зранку Бедржих Фієдлер розчинив вікна й двері і провітрив кімнату. Щоб у квартирі не чути було запаху газу, він поставив на плиту літр молока, і воно насмерділо там на славу!

Під час останнього візиту я підійшов до газового лічильника і сказав господареві: «Пане Фієдлер, погляньте сюди. Якби ви сьогодні вночі не витратили газу більше, ніж завжди, на лічильнику були б інші цифри. Я розумію, що квартиру треба опалювати, але ж на вулиці літо».

Він спершу розгубився, а потім відповів, що це мені просто здалося.

«Будьте обережні, — натякнув я, — якщо ваш син не з'явиться вранці, можуть виникнути небажані ускладнення». Більше я з ним ні про що не розмовляв… Ну, meine Herren, а як ви гадаєте, куди могли заховати труп Арнольда?..

Карличек обвів нас поглядом переможця і сам відповів:

— Я думаю, у нову шафу. Вона стала для нього домовиною. Потім її кудись відвезли і тишком-нишком поховали Арнольда.

— Хто? — запитав професор. — Виходить, там було кілька осіб?

— Так, кілька, бо зробити все сам старий Фієдлер не міг.

— Добре, — втрутився я, — але на біса йому здався цей спектакль, коли він знав, що й сам помре?

— Важко повірити в цю гіпотезу, — сказав професор, хоч своїх міркувань не висловив.

— Усе тут дуже просто! — не здавався Карличек. — Ви б ніколи в житті не здогадались, куди Арнольд заховав документи!

— А ви здогадались?!

— Так! Досить лише простягти руку — і вони будуть у мене.

Я жалкував, що Карличкового зухвальства не чує наш полковник. Як би мені хотілося, щоб він був зараз тут!

— Що ж ви пропонуєте? — розгублено запитав професор..

— Вам треба зустрітися з нашим шефом, а також з пані Госсарт і розповісти їм все, що почули. Думаю, вони не заперечуватимуть проти зустрічі з нами. Хай приходять, і я продам документи.

— Ви що — збираєтесь зайняти місце Арнольда Фієдлера? — запитав я, презирливо посміхнувшись.

— Так, але на вищому рівні, — спокійно відповів Карличек. — Вас це може не хвилювати, меіn Herr. Іноді людина може успішно користуватися й чужими методами. Ви, як мої спільники, одержите гроші, не докладаючи до того жодних зусиль.

— Кажете, що в документах криється загроза й для мене, — спитав раптом професор. — А для вас?.. Хіба ви наважились би передати їх органам безпеки, якщо б їх відмовились купити ті, кого ви збираєтесь шантажувати? Адже у вас немає жодного шансу залишитись осторонь, як у Арнольда.

Карличек сьорбнув холодного чаю.

— Mein Herr, — зухвало відповів він професору. — Ви не вмієте мислити. Незважаючи на те, що ці документи небезпечніші для них, ніж для мене, особисто я не буду вступати з ними в стосунки. Це зробить ось цей джентльмен. — Карличек показав на мене. — Сядьте, mein Herr! — звернувся він до мене. — Ви теж матимете певний зиск. Наскільки мені відомо, на вас не поширюється влада тутешніх шефів, а перехід кордону вам забезпечено заздалегідь, чи не так?

— Так, — підтвердив я.

— От і чудово! — Карличек задоволено потер руки. — Вам, професоре, теж хочеться на цьому заробити. Що б ви сказали, коли б я запропонував вам двадцять процентів?..

Так професор Коларж став нашим помічником. Тепер його можна було запитати й про головне.

— Прекрасно! — вигукнув Карличек. — А як звати цього типа, проти якого ми так щиро об'єдналися?

— О, це навіть може підвищити ціну документів, якщо ви заявите йому, що його ім'я вам відоме, — не вагаючись, відповів професор. — Це радник посольства пан Фредерік Дінгель.

19

Мабуть, не варто переповідати все. Незрозумілою залишалася тепер тільки роль Гадраби, який був також причетний до справи Фієдлера і набрехав нам, нібито Арнольд заходив у суботу до ательє.

Коларж пристав до нас, по-перше, тому, що він тим самим позбавлявся небезпеки, а по-друге, мав з цього ще й зиск.

Що сталося з Вірою Клімовою? Я знову пригадую розповідь Скали про його зустріч з пані Госсарт. Вона запевняла, що не випускає гостей на чорний хід. Цим вона підказала, що ми раніш помилялись. Очевидно, як тільки Клімова увійшла в посольство, Госсарт ласкаво взяла її під руку і сказала: «Ходімте, моя люба! Якщо хочете зустрітися з коханим, треба поспішати». І відразу ж випровадила її. Машина з Вірою встигла від'їхати до того, як наші працівники оточили будинок.

— Ви подумайте, як краще зв'язатися з ними, — пробубонів я професору. — Зійтися ми можемо потім у вас. Я перебуду тут до вечора, а коли стемніє, піду до себе на квартиру. Можу взяти з собою й Майєра, якщо вам так зручніше. Добре було б, якби ви переговорили з ними ще сьогодні.

— Ваша правда, mein Herr, — підтримав мене Карличек. — Зустріч треба призначити на завтра чи післязавтра. Але не забувайте про пильність. Ви гарантуєте мені безпеку у своїй квартирі? — звернувся він до мене.

— Звичайно, — відповів я.

— Тоді я піду з вами. Професоре, ви встигнете до вечора домовитись з тими панами? Ми зачекаємо у вас, бо вдень виходити на вулицю небезпечно. Де можна відпочити цьому джентльмену?

Обличчя професора знову вкрилося рум'янцем.

— Ви не будете заперечувати, якщо я запропоную вам спільну кімнату?

— Біс з ним! Давайте! — Карличек махнув рукою. Гвідо