Володимир Миколайович Владко - Аргонавти Всесвіту

Риндін голосно розсміявся:

— Ну, Вадиме, я бачу, що все в порядку! У вас лишилися тільки одні сумніви — відносно того, як саме відповість вам Галя. А щодо її благополучного повернення з Ван Луном — ви вже погодилися зі мною. Не відмовляйтеся, не сперечайтеся: ви знаєте, що я не люблю, коли мені заперечують без достатніх підстав.

— Миколо Петровичу, та я…

— Мовчіть, мовчіть! І давайте зразу ж таки обговоримо одну річ, яка спала мені на думку. Вадиме Сергійовичу, ви прекрасно розумієте, який потрібний нам зв’язок з Землею! Пам’ятаєте, ще задовго до старту ми міркували: чи зможе Земля зв’язуватися з нами на Венері по радіо? Професор Власов — пригадуєте? — висловлював побоювання, що ми можемо опинитися на тій половині Венери, яка, сказати б, відвернута від Землі. Зрозуміло, це в тому разі, як він казав, коли період обертання Венери навколо її осі дуже довгочасний. А ви й тоді йому заперечували…

— Так, бо за всіх умов Венера не може бути завжди обернена до Землі тільки одним боком, — підтвердив Сокіл. — В своєму русі по орбіті вона…

— От-от! — підхопив жваво Риндін. — Навіть у цьому разі побоювання Власова були надто песимістичними. Природно, у ті періоди, коли той бік Венери, на якому перебуваємо ми, дивиться в напрямі, протилежному Землі, — ми не можемо ані чути Землю, ані самі подавати їй сигнали. Радіоімпульси будуть поглинатися масою планети. Це так. Але ж ми тепер знаємо, що період обертання Венери майже цілком такий самий, як і Землі. Одна доба, всього-на-всього. Отже, Венера кожної доби деякий певний час обернена до Землі саме тим боком, на якому перебуваємо ми. А звідси один висновок…

— Зв’язок з Землею можливий, ви маєте цілковиту рацію, Миколо Петровичу, — закінчив за нього вже зацікавлений Вадим Сокіл.

— І я так гадаю. Передавач наш усе ще несправний, ми не можемо користуватися ним, доки не полагодимо. В наших силах подавати за його допомогою тільки оті умовні хрипкі сигнали, якими ми відповідали Ван Луну. Проте приймати радіопередачі з Землі ми могли б, це в наших силах. Чому ж ми їх не чуємо? Адже ж пробували робити це вже не раз.

— Ай правда, чому? — замислився Сокіл. — Може статися, ми пробували приймати саме тоді, коли Земля була схована від нас цілою товщею Венери?

— Ні, ми пробували в різний час, і завжди, на жаль, безрезультатно. А трапляється так, на мою думку, тому, що ми намагаємося приймати на нашу звичайну маленьку антену. Цього не досить, вона надто малочутлива для слабких радіоімпульсів, які можуть дійти до неї на величезній відстані, що відділяє нас від Землі. Крім того, на послабленні сигналів може позначитися ще й відомий нам ворог, те ж саме космічне проміння.

— Якщо це так, Миколо Петровичу, — заговорив уже захоплений міркуваннями Сокіл, — то ми маємо добрий засіб посилити чутливість нашого приймача. Наш радіозонд…

— Саме про це я й подумав, Вадиме. Радий, що наші погляди збіглися. І тому я хочу зараз-таки, не відкладаючи, привести зонд у дію… якщо ви не заперечуєте, а?

— Звичайно, Миколо Петровичу, це страшенно цікаво! І раптом ми почнемо регулярно приймати сигнали Землі!

— Певен цього, друже мій. Отже, до діла. Я беру на себе зонд, ви — трос і водневу установку. Залазьте в скафандр.

— А ви як же, Миколо Петровичу? — вагаючись, спитав Сокіл. — Хіба ж ви маєте на увазі вийти з астроплана без скафандра? Дихати вуглекислотою?

— Не перебільшуйте, мій друже! Будь ласка, не хвилюйтеся, я знаю, що роблю. Навіть при тих п’ятнадцяти процентах вуглекислоти в атмосфері я вільно і без будь-якої шкоди для здоров’я можу провести зовні хвилин принаймні десять. Ну, буду трохи глибше й важче дихати, тільки й усього. Почнемо роботу разом, адже ви самі не впораєтеся. А коли закріпимо трос і зонд наповниться воднем, — я повернуся в астроплан, а ви закінчите справу. Одягайте скафандр, Вадиме! Шкода лише, що я не зможу вас чути. Ви будете чути мене, а я вас — ні. Ну, нічого, як-небудь порозуміємося. Одягайтеся!

— А якщо нападуть якісь хижі комахи? — висловив ще одне побоювання Сокіл.

— Цього не трапиться. Ми знаємо, що вони нападають тільки в тіні, а зараз — світлий день. Та не гайте часу, одягайтеся ж!

Сокіл не пробував заперечувати далі. Якщо Микола Петрович вирішив, треба було виконувати. І він слухняно вліз у скафандр, закріпив шолом і вирушив з каюти, щоб узяти пристрій для наповнення зонда воднем.

Риндін провів Сокола до дверей каюти і напутив його, поплескуючи по плечу:

— Я вийду слідом за вами, Вадиме. Готуйтеся поки що. Та не забувайте прислухатися до моїх слів, пам’ятайте, що я не можу вас почути.

Залишившись на самоті, Микола Петрович полегшено зітхнув. Дуже добре, що Сокіл, нарешті, висловився, вилив те, що зібралося в нього на душі. І дуже добре також, що Риндіну спало на думку зайнятися радіозондом, вдалося зацікавити Вадима. Тепер найголовніше — не давати йому можливості знову зануритися у важкі думки про Галю, не залишати його самого, примушувати працювати, діяти. Тому Микола Петрович і вирішив вийти разом з ним, хоча в цьому не було великої потреби, Сокіл упорався б і сам з запуском зонда.

Ех, коли б сам Микола Петрович був такий внутрішньо впевнений у щасливому, благополучному поверненні дівчини, як доводив він Соколу! Але міркувати про це зараз було ніколи, треба виходити, у Вадима надто нестійкий нервовий стан.

Риндін зайшов до комори, взяв оболонку зонда, що лежала в запобіжному конверті, котушку з найтоншим капроновим тросом, до якого була вплетена ще тонша мідна жилка. Вона здавалася просто павутинкою, ця тонесенька дротинка! Далі він захопив ще невеличкий причіпний пристрій зонда і вийшов слідом за Вадимом.

Він пройшов шлюзовим люком назовні — і мимоволі зупинився біля драбинки, що вела вниз, на грунт. Яке чудове, напоєне пахощами, незнайомими