Володимир Миколайович Владко - Аргонавти Всесвіту

ароматами повітря! Вологе, тепле — трудно повірити, що воно приховує в собі грізну небезпеку, що воно по суті отруєне надміром вуглекислоти. А ландшафт! Надзвичайне багатство небачених оранжево-червоних барв і відтінків, чудесна пишна рослинність, мальовничі густі зарості… так, але і в них, як у повітрі Венери, як у всьому цьому сповненому несподіванок світі, також таяться, підступно підстерігають мандрівників незнані небезпеки!..

Свіжий вітерець ворушив його сиве волосся, трохи підіймав поли легкого піджака. Ні, все ж таки неймовірно красиві ландшафти Венери, особливо оті зарості папороті й цикадей, що розляглися по схилах міжгір’я! Проте дихати таки важкувато, доводиться весь час робити глибокі вдихи і видихи: повітря здається разом і густим, щільним, і дивно порожнім. Бракує кисню!

Риндін зійшов униз, до Сокола, який встиг уже вбити в грунт міцні металічні кілки і поставив біля них балон із стисненим воднем.

— Починаймо, Вадиме, — бадьоро окликнув його Микола Петрович, складаючи свій вантаж.

Він акуратно розправив з допомогою Сокола і розклав на грунті дуже міцну оболонку кулі-зонда, вийняту з запобіжного конверта, з’єднав її шлангом з балоном. Потім вони прикріпили до оболонки зонда причіпний пристрій, який замкнувся пряжками, і кінець капронового троса.

— Редуктор включили, Вадиме? Так, добре, перевірте ще, щоб водень, виходячи під великим тиском, не пошкодив оболонку.

Другий кінець капронового троса, виведений з котушки назовні, був укріплений на ізоляторах стяжки, яка зв’язувала вбиті в грунт кілки.

— Включайте балон!

Почулося легке шипіння. Водень виходив з балона під сильним тиском, який гасився редуктором, і поступово наповнював оболонку кулі-зонда. Вона наче жива заворушилася на грунті і почала роздуватися. Спочатку це було щось безформне, схоже на плескатий і широкий розкинутий на грунті гриб. Потім шляпка гриба зросла і піднялася над грунтом. А тоді вже оболонка почала набувати форми кулі.

Звичайно, радіозондом цей дотепний прилад називали тільки за звичкою, бо він був далеким родичем, праправнуком куль-радіозондів, які випускалися у верхні шари атмосфери Землі ще в сорокових і п’ятдесятих роках нашого сторіччя. Ті зонди являли собою пристрої, які вільно плавали в повітрі і підіймалися на тридцять-сорок кілометрів. Вони автоматично передавали вниз по радіо дані про температуру, розрідженість повітря і рух горішніх шарів земної атмосфери. За цим основним зразком був сконструйований і зонд астроплана «Венера-1», але з іншими завданнями і особливостями.

Наповнений воднем, зонд легко підіймався на висоту в двадцять кілометрів, але лишався з’єднаним з поверхнею Венери найтоншим капроновим тросом. Цей трос, незважаючи на вплетену до нього мідну павутинку-жилку, важив мізерно мало. Проте він не дозволяв зонду піти вище і разом з тим служив надійною антеною, яка ловила радіоімпульси в горішніх шарах атмосфери і передавала їх униз, до чутливого приймача астроплана. Природно, слабкі імпульси не могли пошкодити павутинну міцну жилку.

Дотепно сконструйований причіпний пристрій зонда автоматично регулював тиск водню в оболонці кулі. Якщо куля нагрівалася і тиск посилювався, — водень витискувався з неї крізь клапан і надходив до хімічного приладу, який і поглинав його. Коли ж куля охолоджувалася і тиск зменшувався, водень так само автоматично виділявся з хімічного приладу і надходив до оболонки. Таким чином, куля-зонд могла плавати в верхніх шарах атмосфери невизначено довго, зміни температури повітря і тиску водню всередині не могли пошкодити оболонку. А капроновий трос був досить міцним, щоб протистояти навіть поривам сильного вітру.

Куля поступово наповнювалася воднем. Вона трохи округлилася, але не цілком, оболонка ще звисала по боках довгими складками: нагорі тиск буде значно меншим, там водень розшириться, заповнить оболонку вкрай, і вона набуде форми правильної кулі. Зонд погойдувався в повітрі, стримуваний тросом.

— Досить водню, Вадиме. Відключайте балон, — розпорядився Риндін.

Ще кілька перевірочних операцій — і котушка з тросом почала швидко обертатися, відпускаючи зонд. Куля пішла вгору, до хмар.

— Яка шкода, що ми не маємо можливості стежити за зондом, — зітхнув Риндін, — зараз він сховається!

Куля торкнулася нижнього шару хмар і зразу зникла в ньому. І тільки котушка, що швидко оберталася, та тонкий трос, що безнастанно линув угору, свідчили про те, що зонд нестримно підіймався крізь хмари, вище й вище.

Дивно, але Микола Петрович майже освоївся, як йому здавалося, з перенасиченим вуглекислотою повітрям Венери. Щоправда, він дихав глибоко й сильно, але почував себе добре, не помічаючи ніяких ускладнень. Тому він і не поспішав повертатися до астроплана: адже його віддаляло від корабля всього кілька метрів, можна було завжди встигнути. Помітивши запитальні погляди, які кидав на нього Сокіл, Риндін заспокоїв його:

— Я чудово почуваю себе, Вадиме. Повірте, я стежу за собою і не затримаюсь ані на жодну зайву хвилину. Не турбуйтеся, все гаразд.

Котушка оберталася дуже швидко, дедалі тоншала. Ось вона почала уповільнювати обертання: це діяв ще один автоматичний пристрій. Капроновий трос розмотався майже цілком, і. щоб уникнути різкого ривка, котушка сама уповільнила обертання і, нарешті, спинилася зовсім. Усе! Куля-антена піднялася на всю довжину троса, на двадцять кілометрів. Антена була готова до приймання сигналів з Землі. Сокіл знову запитально подивився на Риндіна: було видно, як ворушилися його губи.

— Ні, ні, Вадиме, — посміхнувся Микола Петрович, — ще не час. Мені хочеться на Власні очі переконатися, як змінилося положення астроплана. Це займе всього кілька хвилин, а тоді вже повернемося. Пройдемо швиденько до корми!

Сокіл стурбовано похитав головою, але підкорився.

Вони йшли поряд — Вадим Сокіл у непроникному скафандрі, який закінчувався зверху прозорим циліндричним шоломом, і в тому шоломі було напрочуд ясно видно його голову, і академік Риндін із схвильованим від незвичних вражень обличчям. Та й сказати тільки, він був першою людиною, яка дихала на повні груди, хоча й трохи утруднено, ароматним повітрям Венери!

Сокіл і Риндін обійшли навколо астроплана. Висновки Миколи Петровича були правильними, на жаль. Корабель майже занурився носом у скелястий грунт, підвівши корму. Сопла дивилися під кутом у небо. І неможливо було уявити собі зараз, яким чином мандрівникам пощастить вирівняти астроплан.