Володимир Миколайович Владко - Аргонавти Всесвіту

Втім, Сокіл, як і раніше, не відповідав. Він сидів навпроти Миколи Петровича, пригнічений і похмурий, — такий, яким був весь цей час, з того моменту, як Ван Лун пішов на розшуки Галі Рижко. Риндін бачив, як Сокіл з безнадійним виглядом куйовдить своє кучеряве волосся, як він знімає і в котрий раз протирає окуляри, думаючи про одне й те ж саме — про долю Галини.

— Послухайте мене, Вадиме, — серйозно промовив Риндін. — Я розумію, в чому річ. Розумію, що вам важко. Але ж і я також повний тривоги за Галю. Втім, хіба ж ми допоможемо справі, якщо будемо сидіти і роз’ятрювати себе? Ви поводитеся неправильно, друже мій! Треба намагатися відвертати увагу від цього, зайнятися чимсь, зрозумійте! Ми зробили все, що могли. Ван Лун вирушив на розшуки. Ви чули, він спустився до цього підземного ходу. Ніхто з нас не може бути більш корисним зараз у розшуках Галі, ніж Ван. Так, дуже погано, що ми не можемо далі чути його: мабуть, грубезний шар грунту гасить радіосигнали. Що вдієш? Отож, нам лишається тільки чекати і тримати себе в руках.

— Чекати! Тримати себе в руках! — глухо повторив Сокіл. Він підвів голову і подивився на Риндіна очима, які дивно виблискували. Його голос тремтів і уривався від хвилювання. — Чекати! Тримати себе в руках! Миколо Петровичу, не можу я! Якби ви знали… Скільки разів я вже проклинав себе за те, що тоді, одразу після того, як побачив, що вона впала і покотилася під укіс, не кинувся слідом за нею і не допоміг їй… Адже ж тоді нічого б не трапилося, все було б гаразд!..

— Проте цими розмовами справі не допоможеш, Вадиме!

— Я знаю, я все розумію, Миколо Петровичу. Але не можу позбутися цих думок! Ви кажете, що сповнені тривоги за Галю. Вірно, але не так, як я! Миколо Петровичу, ви знаєте, що я не можу нічого приховувати від вас, я надто поважаю вас, ваш світлий розум. І зараз я також мушу сказати вам щиро, Миколо Петровичу, адже я люблю Галю!

— Знаю, Вадиме, — тихо й лагідно озвався Риндін. — І вона, мені здається, теж…

— Не знаю, нічого не знаю! — палко перебив його Сокіл. — Я ніколи не запитував її про це, і сам також не говорив їй, що люблю. Не вмію говорити про таке! Але люблю давно, з того самого часу, як уперше побачив її, почув її голос і одразу відчув, що для мене вона єдина дівчина на цілій землі. І часом мені важко було думати про те, що я полечу з вами, а вона залишиться… мабуть, тому я й говорив їй про те, як хотів би, щоб і вона полетіла з нами… я жартував тоді, звичайно, я ніколи й на думці не мав, не міг навіть уявити собі, що Галя зробить так, адже ви вірите мені, Миколо Петровичу?

— Вірю, звісно, вірю, Вадиме.

— Ну, а потім… коли вона з’явилася в астроплані, мені було і радісно, і важко. Радісно, — адже ж вона була з нами, зі мною. Важко, — адже ж я розумів, що попереду багато небезпеки… ні, не тільки це! Я розумів, що не матиму тепер права говорити Галі про те, що люблю її, і не дозволяв собі навіть думати про таке. І нікому не казав, приховував від усіх… і від вас теж…

Риндін стримав усмішку: так, Вадим приховував, правда. Проте хіба можна приховати глибоке, міцне почуття, яке прозирає з усього? Наївний Вадим, він певен, що ніхто не помічав цього!..

— Я розумів відповідальність, яка лежала на мені, як і на всіх нас, — пристрасно продовжував Сокіл. — Відповідальність і святий обов’язок перед Батьківщиною, якій ми мусили віддати всі свої сили, всі знання. Я не мав права думати про любов. І не мав права користуватися з того, що був єдиним близьким знайомим Галі серед нас. Це було б нечесно, я не міг так, ви розумієте, Миколо Петровичу? І я міцно тримав себе в руках. Жодного слова про любов я не сказав Галі з того часу, як побачив її в астроплані… навіть із тих небагатьох, які наважувався говорити їй на Землі, раніше. Це було трудно, але інакше я не міг. А тепер… тепер, коли вона в такій небезпеці… якщо вона ще жива… я теж не можу… не можу справитися з собою, не можу! Адже я люблю Галю, Миколо Петровичу! — з одчаєм вигукнув Сокіл.

Риндін поклав йому на плече руку: Вадимові треба було допомогти, заспокоїти його.

— Я все розумію, любий Вадиме, — сказав Риндін тихо й переконливо. — Те, що ви розповіли, не такий вже секрет для мене. Так, так, не дивуйтеся! Я давно вже помітив те, що ви почуваєте до Галі. І схвалював вашу стриманість. Та інакше й бути не могло, — підкреслив він упевнено. — Я знаю вас, Вадиме. Ви хороша, чесна людина — і за це я люблю вас так само, як поважаю за ваш талант ученого і дослідника. І Галю я полюбив за час нашої подорожі. Слово честі, я був навіть радий, що вона опинилася разом з нами, хоча її поява і мала дещо, гм, своєрідний характер. І знаєте що, Вадиме? Ми ще погуляємо на вашому весіллі, друже мій! Ви вірите мені?

— Так, Миколо Петровичу, завжди, всією душею, ви знаєте це без моїх слів!

— Так от, заявляю вам твердо: я певен, що Ван Лун через деякий час приведе до нас сюди вашу Галю, живу, неушкоджену і таку ж точнісінько життєрадісну, як і раніше. І вона обов’язково розповість нам про якісь свої відкриття, зроблені нею в той час, коли ми отак турбувалися про неї. І вам, друже мій, доведеться знову приховувати від неї ваші почуття, якщо зможете, певна річ. А після повернення на Землю вам доведеться запросити мене на весілля, нічого не поробиш, Вадиме, цього я також певен!

— Ви втішаєте мене, Миколо Петровичу. Але ж ви не маєте підстав для такої певності. Ви не знаєте, що саме думає Галя… і як вона поставиться, коли довідається, що я…