Вольфганг Шрайєр - П'ять життів доктора Гундлаха

на нього накотилася важка хвиля й потягла аж на дно, де навіть сновидінь немає. Коли він виринув, прокинувшись, бо знову запрацював мотор, а в вічі різало світло, було вже пів на сьому. Над водою займався новий день.

Фонсека чимось нагадувала Кільську бухту, але вода в ній була набагато прозоріша. З лівого борту тягся ланцюг острівців вулканічного походження, а з правого накочувались буруни з сліпучо-білими гребенями. Тут починався виступ суші. Велика океанська хвиля вривалася сюди на повній швидкості. Праворуч, де над верховіттям дерев підіймалось криваво-червоне сонце, впадала річка Негро, яка служила кордоном між Нікарагуа й Гондурасом. Сонце освітило похилий піщаний берег, який раз у раз переходив у скелясті кручі, порослі пралісом. Яка арена для вирішальних подій!

Гундлах глибоко вдихав морське повітря. Все, що досі гнітило душу, ніби рукою зняло. Солонкуватий бриз додавав йому сил. Тоді, в жовтні, коли він дивився на цю бухту з неба, вона здавалася суворою: куток непривітної, ворожої природи, ніби необжита земля доісторичних часів. А нині, в так само ранній час, бухта здавалась чарівною. Певно, в давнину сюди не раз підпливали пірати, а над верховіттям праворуч, як оце тепер, привітно сяяло сонце. Сторожове судно, яке намагалося їх перехопити, безнадійно відставало, щонайменше миль на дев'ять-десять, воно було ще десь під вервечкою нікарагуанських вулканів з тисячами конічних кратерчиків, над якими височів прекрасний, стрімкий, укритий буйною зеленню кратер. Дух живиці й легенький вітерець освіжали Гундлаха, окрилювали його думки, додавали мужності. Іноді досить було відчути якийсь запах, побачити сонячний промінь або чудовий ранковий ландшафт — і Гундлах раптом починав усвідомлювати справжню вартість життя, хай навіть нелегкого.

Але тепер усе було набагато складніше. Його план утілювався, Гундлах готував себе до вирішальних подій і мав надію на успіх. У нього тепер було двоє надійних помічників — Дорпмюллер і Мак-Лін. Гундлах піднявся на палубу. Відразу після сніданку він знову почав начитувати на плівку свою сповідь, старанно пригадуючи факти, методично визбируючи все, що викривало діяльність Пінеро. Все це стане загрозою для супротивників, тільки-но британець зійде зі своїми касетами на суходіл. Навіть якщо сподівання на партизанів не справдяться (Дорпмюллер міг до них і не додзвонитись), то на Мак-Ліна з його невгамовною жадібністю до сенсацій Гундлах міг покластися з певністю. Загроза викриття на сторінках лондонської преси мусить спинити Пінеро. Тоді появиться шанс для врятування Гладіс. Таких людей, як Пінеро, треба залякувати, щоб вони тремтіли зі страху.

Мак-Лін притих, і це здавалося дивним. Відколи Гундлах почав розповідь про арешт у Тегусігальпі й допит в аеропорту Ілопанго, Мак-Лін лише мовчки змінював касети, ні про що більше не розпитуючи. А коли Гундлах розповів, яке завдання дав йому Пінеро, згадав учорашній політ до Манагуа й розмову з шефом поліції, Мак-Лін вимкнув магнітофон, підійшов до поручня і втупився у море, що пінилось за кормою. Віддалік на хвилях погойдувався червоний буй, позначаючи фарватер до Сан-Лоренсо. Далеко-далеко позаду біліли на сонці скелі острова Фаралонсса — останнього шматочка нікарагуанської землі Середня скеля, верх якої, згідно з позначкою на карті, сягав ста сорока футів над рівнем моря, була схожа на церковну дзвіницю, оточену гостроверхими вежами, як на кафедральному соборі.

— Щось сталося? — запитав Гундлах. — Може, моя розповідь надто страшна чи у вас скінчилася плівка?

— Ні, все в нормі; але яке ж місце посідаю в цій історії я? Ви вчора, крім Дорпмюллера, ще комусь телефонували?

— Так, звичайно, я розмовляв з Пінеро. Він чекає на мене сьогодні опівдні в Сан-Лоренсо, щоб навантажити судно тим, чого я не зміг дістати в Манагуа.

— Зброю?.. — Мак-Лін мало не захлинувся тим словом. — І ви кажете мені це аж тепер?

— Я розповідав усе по порядку. А чого ви так зблідли? Хіба це не було вашою мрією? Ще півтори години — й вона справдиться, ви сидітимете на трьох тоннах зброї, призначеної для визвольного Фронту, й будете єдиним репортером, який матиме такий чудовий матеріал.

— Якщо після цього взагалі ще матиму змогу щось публікувати. Невже ви не розумієте, куди ховають зайвих свідків такі пройдисвіти, як Пінеро?

— Не вішайте голову, за вами вся британська преса. Між іншим, на місці ми будемо значно раніше, ніж сподівалися: десь близько десятої.

— Я туди не можу, — заклопотано мовив Мак-Лін. Катер погойдувався на високій хвилі, що йшла від зустрічного вантажного судна. Обережно ступаючи, короткими й легкими, як у птаха, кроками, Мак-Лін підійшов до шкіпера й попросив його звернути поза піщаною мілиною на захід, до Амапали. А Гундлахові прошепотів, що збирається зійти на берег, бо не хоче зіпсувати гру, до того ж він не самогубець; в Амапалі він найме повітряне таксі, там є невеличкий аеродром, і полетить у Манагуа, де його при потребі можна буде знайти в готелі — «Інтерконтиненталь».

— Було б добре, Гундлах, якби ви зараз теж поїхали зі мною. Як ви казали тоді в будинку священика? «Ми не герої…»

— Ні, ці слова сказали ви.

«Рубен Даріо» зробив лівий поворот і взяв курс на південний закрайок острова Тігре, увінчаного високою конусоподібною горою. Амапала була єдиним глибоководним портом у бухті, до того ж набагато ближче, ніж Сан-Лоренсо. Очевидно, це було найкраще рішення — розлучитися саме тут. Коли поминули південно-західний мис Тігре та підводні рифи біля острова Караколіти, де на тлі невисокого лісу видніла смугаста вежа маяка, Мак-Лін мовив:

— Ну гаразд, грайте собі й далі роль героя, а я тим часом…

— Але повість ви не повинні публікувати, поки я не розповім вам її кінець.

— А якщо ви взагалі більше не озветеся?

— Тоді за п'ять днів можете публікувати. Даєте слово?

— Даю, Гундлах. Цей день легко запам'ятати: двадцятого січня президент Сполучених Штатів приступає до виконання своїх обов'язків, тож ми зробимо йому чудовий подарунок…

О пів на дев'яту вони причалили до дерев'яного пірсу між вантажними суднами й спортивними човнами. Амапала виявилась невеличким містечком на північно-західному березі острова з чудовим пляжем, де, за словами Фернандеса, добре ловилась глибоководна риба й були чудові умови для полювання на диких качок. Містечко нараховувало чотири тисячі мешканців, тут був пристойний готель,