Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

Я весь час тамувала нестримний потяг до тебе і все-таки просила, щоб ти прийшов… Бо моя любов більша за твою… І я не каюся в моєму коханні до тебе!.. Проте є щось сильніше навіть за нього…

Та Марсіаль уже не слухав. Пригорнув її, посадовив собі на коліна і гладив рукою шовк панчіх. Амада, поринувши у вир думок, ніби й не помічала цього.

— О, які в тебе ніжки! Скільки я мріяв хоч доторкнутись до них!..

Палаючи від збудження, він раптом відслонив сукню їй з колін, але Амада зараз же відкинула його жадібну руку і поправила поділ.

Марсіаля наче облили холодною водою. З гіркотою глянув на леї, мовчки відсторонився й посадив її на диван. Тоді ображено сказав:

— Гаразд! Я більше не надокучатиму тобі!

Її чоло спохмурніло.

Він теж насупився. Далебі, смішно було отак мріяти про побачення з жінкою, яка покаже тобі щонайбільше якусь свою підв'язку!..

— Я хотів би знати, — сказав він глухо, — навіщо ти кликала мене сюди.

Вона нервово усміхнулась, щоб приховати хвилювання, і не відповіла. Але коли побачила, що Марсіаль похилив голову і що очі його повні сліз, звелася на ноги й лагідно заговорила:

— Чому ти не хочеш зрозуміти мене, друже? Хіба ж я не бачу, як ти страждаєш? Але ж інакше не можна. Якби ти знав, чим я ризикую! Адже мій чоловік вистежує мене… Я не хотіла казати тобі про те, який огидний, який мерзенний намір плекає він щодо мене…

Насилу стримуючи ридання, Амада розповіла про все, що почула від старого кучера… Та й сама вона бачить, що чоловік ладен штовхнути її в обійми кого завгодно, аби тільки мати спадкоємця!

Вона замовкла, пригнічена цією ганебною сповіддю, що раптом примусила її відчути якусь дивну ворожість до цього молодика, який так різнився від неї своїми моральними поглядами.

Зате Марсіаль знову був щасливий. Як, тільки це?! Оце і є та притичина, яка досі стояла на заваді його щастю?! Він присунувся до Амади і знову почав нестямно цілувати її.

— І це все, все? — радів він, голублячи її.— Але якщо це дасть тобі щире кохання, то хіба задля цього не варто зрадити чоловіка?.. Адже він не любить тебе! То чому ж тебе мучить сумління? Ти можеш бути моєю і водночас вволити його. волю. То чому ж не зробити йому такої ласки?

Амада була так схвильована, що навіть не помітила його цинізму. Тільки сумно похитала головою. А Марсіаль цілував її, слабку й безвольну, певний, що ось-ось переможе, і не давав їй отямитись. Свічка блимала, догораючи. На стінах і на стелі хилиталися чорні, тіні. Марсіаль, заплутавшись рукою в жіночому одязі, зовсім сп'янів… Та що ж це таке?! Невже вона знову знущається з нього?..

Коли він отямився, Амада стояла перед ним, бліда, але сповнена гордої віри у свою силу. Він сказав розлючено, наче батогом шмагонув:

— Дуже вдячний! То ти для цього прийшла? Вона не відповіла. Тільки нервово обсмикувала сукню і раз у раз прикладала руки до серця, щоб заспокоїтись.

— Відповідай, — вимагав Марсіаль, насилу тамуючи гнів, — навіщо ти мене кликала? Ти не маєш душі, твоя кам'яна байдужість дозволяє тобі бавитися почуттям у розпалі пристрасті. Навіщо ти збуджуєш мене? Ти хотіла цього?..

Вона мовчала. А Марсіаль і далі шмагав її жорстокими словами. Він більше не дивився на неї, але уявляв собі її смутне й застигле обличчя.

— Може, гадаєш, це добре, що ти довела мене до такого стану? Ні! Пристрасть завжди можна пробачити, а холодний обман природи — ніколи. Неможливо ставити одну свічку богові, а другу — чортові… Ти слухай, бо ми востаннє про це говоримо. Ти більше не побачиш мене. Сьогодні я остаточно зрозумів, чого можна сподіватися від тебе. Я йду…

Амада застогнала. Марсіаль повторив:

— Я йду! Прощай! Ні, ми не створені одне для одного!

Сказавши це, він рушив до виходу. Хотілося ще дужче вразити, принизити цю святенницю, але забракло слів. Розчинив двері і, не озираючись, вийшов. Вітер, повний терпких випарів саду, вдарив йому в лице. Марсіаль зупинився, неспокійно вдивляючись у густу темряву. Раптом почув позаду тремтячий Амадин голос:

— Тільки одне слово, Марсіалю, одне-однісіньке…

— Чого тобі треба? — сухо спитав він.

— Скажи мені тільки одне, — благально почала вона, — скажи тільки одне, і я тебе відпущу. Невже ти думаєш, що, коли я не погоджуся на твої вимоги, в нас не буде кохання?..

— Ні! — твердо відказав Марсіаль.

— А дружби?

— Не знаю…

— Тоді прощай!..

Марсіаль несвідомо стиснув її холодну руку І швидко пішов. Ось і поховано його останню надію, його мрію, яку ще недавно дарувала йому ця дивна жінка, а тепер так жорстоко розвіяла…

X

Минув рік після того побачення. За цей час життя сеньйори де Хакоб дуже змінилось. Та й саму її, стомлену, змарнілу від горя, з сивиною на скронях, важко було впізнати. Навіть хода в неї стала якась невпевнена. Коли при ній говорили про тих, хто бореться за правду, — вперто насуплювала брови.

Протягом цього року Марсіаль іноді, про людське око, відвідував дім Вільялосів, але з Амадою бачився рідко, бо вони уникали одне одного: він не міг простити їй тієї ночі, а вона була ладна на будь-яку жертву, аби поставити на своєму.

Тепер Марсіаль нарешті взявся за розум. Він не належав до тих, хто може довго зневажати реальну вигоду. Був себелюбний і мав природжений нахил до холодного розрахунку, вважаючи, що гроші — окраса життя. Колись його