Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

руки, обійняв її. Вона лагідно нахилила голову і, зітхнувши, пригорнулася до нього. Марсіаль чув, як шалено калатало її серце.

Жадібними губами припав він до її покірливих вологих уст. Тоді обернувся, щоб зачинити двері на засув, але Амада, отямившись, злякано вигукнула:

— Ні! Не треба!

Марсіаль нерішуче спинився: боявся, що вона втече.

— Не зачиняй! — владно звеліла вона. — Якщо зачиниш, я піду!

Марсіаль зміряв її поглядом і холодно кинув:

— Знов те саме, еге ж? Ти вбиваєш найкращі мої поривання! Ти засушуєш квіти, які ще навіть не розцвіли!

Не сказав більше нічого, але й не дивився на неї. Амада стояла нерухома, схвильована. Раптом вона прошепотіла:

— Гаразд, коли хочеш — зачини… Ти — як дитина, думаєш тільки про свою втіху!

Марсіаль кинувся до дверей, узяв їх на засув і, радісний, повернувся до коханої, щоб знову пригорнути її.

— Коли б ти знала, люба моя, як ти примушуєш мене страждати, то не була б така жорстока до мене! Я чекав цієї хвилини, як найбільшого щастя. Я хочу бути твоїм, тільки твоїм!.. Чому ж ти знов мучиш мене? Ми були б такі щасливі! Ми забули б усі наші сварки і… після цієї ночі я кохав би тебе ще дужче!..

Він тремтів, обіймаючи її, спопеляв вогнем своїх очей, та Амада слухала ті палкі слова з незбагненним смутком. Здавалося, вбирала душею щастя цієї швидкоплинної миті, щоб потім згадувати її вічно. А він не вгавав.

— Ти моя, моя!.. — шепотів гарячково. — Твоя душа і твоє тіло… Я ніколи не відділяв їх, чуєш? Ось губи… Скільки вони зневажали мене, ніби поцілунок — найжахливіший злочин!.. Ти вся така прекрасна!.. Тільки з тобою я можу бути щасливим, і це сильніше, ніж твоя і моя воля!..

Він відхилив їй голову, він п'янив її і сам пив насолоду за всі свої так довго тамовані бажання. Потім ковзнув рукою по оголеній шиї, торкнувся грудей… Якусь хвилину Амада в забутті дозволяла йому робити все, що він хотів, тоді враз лагідно, але твердо відвела його руку і показала на своє скуйовджене волосся.

— Дивись, що ти зі мною робиш!

А Марсіаль цілував її плечі, її очі.

— Таж не тільки я цього хочу. І ти це відчуваєш! І ти тремтиш від моїх пестощів… Твоє тіло покірне мені…

Він обережно, щоб не сполохнути Амаду, тягнув її до дивана. Вона не боронилась. Покірно поклала голову йому на плече і ступала, наче уві сні. Та раптом, збагнувши Марсіалів намір, вирвалась із його обіймів і стала посеред альтанки бліда й розгнівана.

Марсіаль сів на диван.

— Ти… йдеш?

Вона не поворухнулась.

— Ні. Я прийшла для того, щоб поговорити… Тільки поговорити! Там, біля матері, було краще…

І хоч не перший раз бачив її такою Марсіаль, він глянув на неї вражено. Йому хотілося кинутись на неї, кусати, дряпати. Але він знав, що треба стримуватися, бо тільки тоді вона буде довірлива. А втратити її він не хотів.

— То сідай, поговоримо, — криво посміхаючись, мовив він. — Я теж хочу поговорити…

Амада кивнула головою і боязко примостилася на краєчку дивана.

Гамуючи лють, Марсіаль узяв її за руку.

— Ну чому ти така?.. — спитав тихо.

Ці слова глибоко схвилювали її. Вона несміливо погладила його по голові, наче перепрошувала. Тоді заговорила щиро й сумно:

— Я така не тому, що хочу мучити тебе, друже. Наші зустрічі — єдине щастя в моєму житті, а кому ж хочеться втратити своє щастя? І не тому я така, що хочу вдати із себе хорошу. Ні, я погана, дуже погана. Ти знаєш, як ти мене змінив? Я сама себе не впізнаю. Те, що я нині дозволяла тобі робити, ще торік жахнуло б мене! Я ж так поважала себе, і в цьому була моя сила! Я вірила в себе! Нині вже не вірю… І це все зробив ти!

Він слухав її, похмуро стуливши губи.

— То чому ж ти не моя?

— Як то не твоя?!

— Не моя! Сама знаєш! Не дитина, щоб не знати, як жінка може належати мужчині.

Амада замислилась. А він дивився на неї, таку кохану, жадану.

— Але це не легко мені далося, — помовчавши, знову заговорила вона. — Я пішла б за тобою, аби по-справжньому, чесно, хай би навіть мене весь світ зневажав! Але обманювати?.. Жити в родині, їсти хліб старої матері і, вдаючи з себе доброчесну, зраджувати тих, з ким живу? Ні, це не для мене! Я купую щастя, сплачую за нього і нікому нічого не винна. Я вже казала тобі: мені не треба ні перед ким тремтіти, я не криюсь… Може, й зараз Хоакіна або хтось інший шпигує за нами. А мені це байдуже! Я прийшла сюди відкрито, і, якщо вранці мати взнає, я скажу їй, що ходила до тебе, що ми були разом. І вона повірить, бо я ніколи їй не брехала…

— Ти божевільна, люба моя!..

Він нахилився і почав пестити чорні кучерики на її потилиці, потім жадібно припав губами до ніжної шиї. Він знову був наче п'яний і схопив її в обійми.

— Ні, ні, ти слухай, я ще не все сказала, — благала вона. — Нині я знаю, чого хочу, і міряю усе тим, до чого зійшла… своїм безумством!.. Ні, я не вдаю із себе цнотливу, бо я ж ось прийшла до тебе об одинадцятій годині ночі… Але ти не повинен вимагати від мене того, на що я не можу зважитись… Мабуть, смішно чути таке від дорослої жінки, але я кажу це щиро.