Валерій Павлович Лапікура - Поїзд, що зник

дві великі різниці… боюсь, що покажуть тобі, де вони зимують. Бери мого списка і отут за цим столом звір зі своїм. Здається, там була одна зачіпка. Точніше, дві заяви. Їх чекісти ще довго крутили - чи залучати до загального списку, аж доки вирішили не гнатися за масовістю.

- Пробачте, не второпав.

- Два машиністи метро того дня зникли, але на три години раніше від цієї сотні. У них, знаєш, правила суворі, як на залізниці: перед рейсом повинні відпочити - і то не вдома, а в спеціальному профілакторії. Потім на медогляд і лише тоді - на кінцеву станцію в депо, зміну приймати. Ну, от вони все пройшли, а в депо не з’явилися. З профілакторію вийшли - і все, і розтали. Врешті решт Контора їх спочатку в окрему справу виділила, бо, розумієш, старшого з машиністів якраз представили на Героя Соціалістичної праці, а молодшому теж свого часу партквиток сам товариш Щербицький вручав. Люди не випадкові, елітні. Десь з півроку Контора марудилась, а потім повернула нам. Тож офіційно вони і досі в розшуку, бо заяв від сімей про припинення, здається, не було.

Коли я повернувся до свого кабінетику, то побачив на столі записку від Старого: “Сирота, все гаразд. Працюй. Начальство в курсі”.

І я продовжив свій шлях по слизькому. Не забуваючи, ясна річ, про своє улюблене заняття.

Спочатку маленький ліричний відступ. Особисто я “стрільців” не люблю. Не тих, що в тирі, а тих, що постійно забувають купити куриво і “стріляють” у товаришів по роботі, а то й у перехожих.

Я одного такого притис міцненько, питаю: якщо у тебе пам’ять така дурнувата, то як ти в міліції служиш? В кадри на тебе настукати? Він злякався і виклав, як на сповіді:

- З пам’яттю у мене все гаразд. Це я на кооператив збираю.

Тут уже я його відліпив від стінки, завів до себе в кабінет і з допомогою олівця та аркуша паперу намалював, що навіть якщо він заощаджуватиме на куриві по карбованцю щодня, то назбирає він у кращому випадку на хорошу труну і під поховання на Байковому.

Так от, того вечора зашився до мене ще один “стрілець”. Тільки не тютюновий, а кавовий. Наш експерт із НТВ. З ним я, щоправда, не сварився і нічого йому не малював, оскільки експерт у нашій пошуковій справі особа дуже навіть корисна. Тому кректав, але ділився. Він, щоправда, теж не просто жебрав, а саме просив і вибачався:

- Перепрошую, Сирота, що я тебе знову грабувати прийшов, але роботи накидали - на всю ніч. Кавки у тебе не залишилось?

- Тільки розчинна. Але це порнографія.

- А мені, як кажуть поляки, вшистко єдно. Аби писком об стіл не буцатись.

Відсипав я йому у паперовий куль очок на дві міцні порції, та ще й з верхом. Щоправда, поцікавився: як у нього щодо серцевих м’язів.

- Нічого, нормально. Я до цього зілля ще на “швидкій” звик. За нічні чергування платили понаднормово.

- Так чого ж ти до нас перейшов? На “Швидкій” же легше.

- Не так щоб легше, але, можна сказати, веселіше. Пам’ятаю, якось півночі ганяли за однією тіткою, це коли я на психбригаді підробляв. Спершу тротуарами на машині, а потім дворами пішечки. Насилу догнали. А коли вже в карету тягли, тут раптом народ повискакував і нас ледь не прибив.

- За що?

- А що б ти робив, якби побачив, що три здоровенних дядька тягнуть кудись напівголу бабу, а вона верещить і пручається?

- А чого це вона раптом нічний забіг влаштувала, та ще й у такому легковажному вигляді?

- З переляку, Сирота, з великого переляку. Вона до Києва з Ташкенту приїхала.

- А що ж вона такого у нас побачила, чого в Ташкенті немає? Паровоз чи телевізор?

- Ану тебе з твоїми жартиками! У людини глибокий пост травматичний синдром! Ти пам’ятаєш, що у них у Ташкенті в шістдесят шостому було?

- Стривай… зараз… здається, трусонуло місто добряче.

- Більш ніж добряче. Кажуть, половина будинків у руїну лягло. Тітку цю випадково знайшли чи то через два, чи то через три дні. І чудом відкачали.

- Сумно, звісно. Але до чого її ташкентський синдром до нашого Києва?

- А до того, Сирота, що наш Київ того вечора, уяви собі, теж штовхнуло. Щоправда, більше формально. Ніякої руїни, хитнуло. На верхніх поверхах книжкові полиці зі стінок позлітали. У моєї Люськи консервація в коморі вибухнула. Але в принципі ніхто не панікував.

- Крім ташкентської тітки?

- В самий раз! Ледь хитнуло - так вона в чому лежала, в тому й побігла. Спочатку до вікна, зауваж, другий поверх! А потім по вулиці. Веселенька ніченька була. У нас тоді півзміни на чергування запізнилось. В метро чомусь хвилин п’ятнадцять поїзди не ходили. А потім ще цей виклик…

Слово “метро”, здається, вже вдрукувалося мені в підсвідомість міцніше, ніж горезвісна лампочка у піддослідних цуциків Павлова.

- Поїзди, кажеш, не ходили? А можеш пригадати: до поштовху чи після?

Експерт відповів не одразу. У мене взагалі виникла підозра, що він не хоче продовжувати цю тему. Та кульочок кави на дурняк зобов’язував. І він буркнув:

- Не до і не після, а внаслідок поштовху. Так подейкували. Начебто небезпечно було поїздам у тунелях рухатися. Ну, бувай, Сирота.