Богдан Жолдак - Нестяма

— Ну, а все-таки? Був у неї хтось?

У Володі перестає боліти голова:

— Питай у неї. Ось вона.

— Я не дуже певен, що вона зізнається. Ну?

— Був.

— Хто? — питає Анатолій сумирно.

— Я-а-а-а-а-а!! — здригає своїм голосом задуху Вова.

— Він бресе, — утихомирює її Соня.

— А як ти доведеш? — цікавиться Толя.

— Гад! — думає вголос вона.

Володя зітхає:

— Ви повинні обоє сказати мені нарешті правду, Ви. Обоє.

— Ніхто тобі нічого не винен, — кліпає Толя, — так, Соню?

— Зенися споцятку. Ти красце признайся ти, сцьо законно зрадзуєс мене зі своєю Нінкою ти!

— Я — ні. Ти ж сама чудово знаєш, що вона хвора після народження дитинки. Це він тобі з нею зраджував.

— А цьому ти їй професора приводив ходив? — наполягає вона.

— Щоб вона видужала хотів ходив, тьху!

— А для цього?

— Ну вона ж — хвора, — резюмує Толя.

— Сьоб зрадзувати хотів! Негідник! Видузати її — і зрад-зувати!

Це справляє дію на Вову:

— Негідник! Ти не бажаєш одружуватися з Сонею. Тобі од нас із нею тільки одне й треба!

Соня:

— Так! Професора! Лікувалася б твоя Ніна в простій районній поліклініці.

— Це жорстоко, Соню, — кліпає Толя.

Володимир ніяк не ладен збагнути, виснажує його ця сварка, чи наснажує.

— Вона ж мені все-таки дружина, — хоче поставити крапку Анатолій, — Ніна, кажу.

— С-сцьо? — не встигає докричати вона. Соня.

Вчасно дзвонить телефон.

— Люсю можна?

— Яку ще в біса Люсю? Немає ніякої Люсі! Ще Люсі тут не вистачало, — стогне Толя.

— Де ж ти його, професора, викопав? Все-таки? — наполягає на професорі Вова.

— А коли твоя Оленка хворіла, я теж професора приводив, так ти мене не питав, де, — резюмує Анатолій.

Пауза, вона завжди багатозначніша.

Володя стомлюється:

— Так ти — женишся, чи ні?

— А хто ти тут такий, щоб вмішуватися в особисте життя Соні?

— Я — батько її доньки.

— Ти — тут — ніхто! Ти тут — су-у-у-усід!

— Батько її доньки!

Анатолій мало не бовкнув: «I це теж треба ще довести», мовив:

— От і сиди тихо, займайся донькою. Сусід...

— Усе? Так от: перш, ніж займатися сво-о-єю! донькою, я вам дещо почитаю.

Виймає з-під телевізора учнівський зошит, розгортає, читає:

— «Виведи собаку». «Ти несправедливо покинув Ніну». «Не диркай на масинці». «У мене — гості». «Хто з нею був, окрім мене?». «Жінка — мати моєї дитини». Оце вся ваша програма. До побачення.

Шпурляє їм зошита. Виходить у свою кімнату, за мить звідти починають лунати фортепіанні гами.

Під час музики починаються цілунки Соні та Анатолія.

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «Скільки можна казати тобі, тату! Не принижуйся!»

ГОЛОС ВОЛОДІ: «А ти — не гризи нігтів».

Знову лунає піаніно. Знову Соня й Анатолій починають цілуватися.

ГОЛОС ВОЛОДІ: «Не тисни на педалі».

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «А ти — дивися на ноти, а не на двері». ГОЛОС ВОЛОДІ: «А ти не гризи нігтів».

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «А чому не можна гризти нігтів?» ГОЛОС ВОЛОДІ: «Бо це погано кінчається».

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «Не вірю».

ГОЛОС ВОЛОДІ: «Згадай хоча б Адольфа Гітлера. Той теж гриз».

Знову звучать гами. Соня й Анатолій починають цілуватися.

ГОЛОС ГУЧНОМОВЦЯ: «Не пройшло й п’ятнадцяти хвилин, як...»

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «Тату! Одійди од дверей».

ГОЛОС ВОЛОДІ: «А ти мені — не роби зауважень. От коли я був такий маленький, як ти...»

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «Ти — ніколи не був маленький». ГОЛОС ВОЛОДІ: «Що-о?

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «Тату, ти поганий».

ГОЛОС ВОЛОДІ: «А мама?»

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «І мама».

ГОЛОС ВОЛОДІ: «А ти?»

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «І я — погана. Піду стану в куток». ГОЛОС СЕНЕКИ: «Це мудро».

Володя спиною виходить зі своєї кімнати:

— Ну,