Стефан Грабінський - Саламандра (збірник)

Питання було щире і наївне. Вочевидь він не ловив зв’язку між обома справами. Не маючи наміру посвячувати його в психологічний комплекс, який існував у його власній душі, я байдуже відповів:

– Та з цікавості, не більше. Хотілося, бачиш, переконатися в справедливості деяких моїх припущень. Зрештою, ми досі не перейшли до справи, яка, власне, мене сюди спровадила.

– Чого ще від мене хочете? – буркнув, запалюючи цигарку.

– Ти раніше ніколи не засинав на довше, ніж зазвичай сплять люди?

Питання його розсмішило.

– Ге-ге-ге! Ніколи. Ніби чого? Навпаки: частенько сплю менше, ніж інші. Буває, влітку за цілу ніч хлоп вока не змружить при роботі.

– Ну так. Залишмо це. А чи від часу тої пригоди на мості з тобою нічого дивного не відбувалося? Не здавалося, ніби ти знову у чужих краях?

– Ага… Нє… нє – ані разу.

– А може, щось незвичайне уві сні бачив? Може, якийсь образ, випадок, чиєсь обличчя? Може, повторюється якийсь сон?

В очах Ястроня промайнула тінь неспокою.

– Звідки ви то все знаєте? – запитав щиро здивований. – Говорите так, ніби в мені сиділи. Так, з ночі в ніч переслідує мене вже кілька тижнів одна і та ж мара. Сниться велика жовта ящірка з чорними плямами. Вилазить з нори в якомусь глухому підземеллі, підповзає до мене і лізе до писка. Брр…

– Цікавий сон!

– Гидкий! Я відбиваюся від тої плямистої почвари, боронюся, як можу. Брр. Слизька, мокра…

– І що далі?

– Далі? А нічого. Так всю ніч. Часом мучить мене та змора годинами.

– Отже, бачиш, Ястронь, я міг би тебе від неї звільнити.

– Від тої ящірки?

– Так. Мав би-сь відтоді спокійні ночі. З однією тільки умовою. Я власне й прийшов сюди, щоб зробити тобі пропозицію.

Заки я встиг закінчити, пролунав могутній гуркіт, і в клубах диму до будинку увірвалися червоні кучері вогню. В одну мить кімната наповнилася задушливим згаром. Густий дим заволік все брудносірою пеленою, у якій Ястронь зник. Вогненні язики лизали руки і обличчя, в грудях і в горлі нестерпно пересохло, я задихався. Розпечене руків’я бравнінґа пекло долоню і пальці: зброя випала мені з рук, падаючи, бравнінґ вистрілив. На мені тлів одяг.

Наосліп, задихаючись в диму і смалятині, я дістався до вікна і, розбивши кулаком скло, вискочив на повітря. Пролунав зловісний тріск перепалених балок.

Свіжий нічний вітер повернув згасаючу свідомість. Я відсапався і озирнувся на будівлю, охоплену полум’ям. На мій подив пожежа припинилася. Знову чорніла мертва і глуха напівзруйнована будівля; дим і полум’я зникли безслідно. Через розбите скло я зазирнув до кімнати: темрява, хоч в око стрель і ані звуку. Я обійшов довкола, щоб знову з ліхтариком пробратися всередину, але вже нікого не застав. Ястронь зник. Лише на підлозі лежав мій бравнінґ.

Я підняв зброю і, перевіривши, чи заряджена, заховав до кишені.

– І знову він втік від мене, – пробурчав я, пригнічений невдачею, збитий з пантелику, і попростував до виходу.

Вже на порозі я знову озирнувся, щоб востаннє кинути погляд на проклятий будинок. Промінь ліхтарика ковзнув по трикутній дахівці і освітив вивіску. Звучало багатозначно – «Корчма під Мнюхом». Будівля колись була рибальською забігайлівкою.

Лялька

Через три дні після невдалої подорожі до «Корчми під Мнюхом» я отримав листа від Ками. У формі, що не терпить заперечень, вона вимагала побачення в будинку на Парковій.

Спершу я хотів негайно зустрітися з Вєрушем і порадитися з ним, але потім відмовився від цього наміру. Бажання востаннє побачити цю дивну істоту перемогла здоровий глузд; я не міг опиратися спокусі. Картини пережитих з нею хвилин, захоплюючих, неповторних хвилин, повернулися у багрянцях спогадів, зламали мою волю. Я пішов.

Пішов і не шкодую – всупереч усьому, що трапилося, не шкодую. Жодна жінка у світі не дала б мені такої повноти насолоди, якої зазнав я того вечора – у той останній, прощальний вечір. Немов передчуваючи, що нам не призначено більше зустрітися, вона побажала залишитися в моїй душі нев’янучим спогадом. І досягла мети. Я ніколи не забуду її.

Вихор любовного шалу, який тої ночі метав нами у пожежі крові і забуття, спалив моє тіло і спопелив душу. Сьогодні я – згаслий кратер вулкана.

Про Ястроня і Анджея ми не розмовляли. Вона жодного разу не пригадала про них в цю коротку спекотну ніч. Її вуста, повні, соковиті, як виноград, що ввібрав всі осінні соки, прочинялися лише заради пестощів і не зронили ні слова докору або скарги.

Коли уранці, втомлений від безсонної ночі, я ліниво блукав по кімнаті, мій погляд випадково впав на воскову фігурку під скляним ковпаком на коминку. Щось вразило мене в лялечці, хоч і була вона смішною та карикатурною – лише одна якась знайома риса. Кама зачісувалася перед дзеркалом і не звертала на мене уваги. Я швидко підняв ковпак і узяв фігурку, що зображала жінку зі світлим попелястим волоссям. Здригнувшись від невиразної тривоги, я упізнав волосся за кольором і теплим металевим відтінком, волосся Гальшки Гродзенської.

Не вагаючись, я сховав лялечку у внутрішню кишеню. За кілька хвилин ми попрощалися.

Я задумливо спустився сходами. У дверях озирнувся: чи не відбулася і цього разу знаменна метаморфоза місця. Чи не фікція мого хворого мозку ці сходи, обтягнуті червоним килимом, ця галерея?..

Чи не фікція і моя демонічна коханка?..

Наслідки відновлення стосунків з Камою були жахливі. Незабаром Гальшка почала скаржитися на раптові різкі болі у всьому тілі. Виникнувши несподівано, без видимої причини, вони продовжувалися по кілька годин без перерви, після цього наставав повний занепад сил. Бідна дівчина схудла, на її пожовклому обличчі, спотвореному стражданням, заграв хворий рум’янець, очі горіли гарячковим вогнем. Лікарське мистецтво і цього разу виявилося безсилим. Запрошені лікарі постали перед нерозв’язною проблемою. Констатували, правда, загадкову зміну складу крові, але причини хвороби і ліків назвати не могли. Я у відчаї знову вдався по допомогу до Анджея.

Був саме полудень 24 червня 1910 року. Страшна, біла від сонячного сяйва година триває і по сьогодні на годиннику мого життя.

Пам’ятаю, як молоді зелені гілочки вітали мене біля входу в парк, як повз мене пробігла пара чарівних дітей, що гнали обруч, як зачепив мене бідний газетяр з сувоєм газет під пахвою. Такі дрібні, такі до смішного незначні деталі, проте, хтось велів мені їх запам’ятати назавжди. Різка, яскрава, у фарбах безумства картина подій, які ось-ось повинні були звалитися на мене, кинула могутній сніп світла на все, що їм передувало, і увібрала в своє магічне коло другорядні подробиці. Коли я входив до Анджея, пробило дванадцяту.

Він зустрів мене з захмареним чолом і докором в очах. Ми