Стефан Грабінський - Саламандра (збірник)

на ній лахмани. Я з огидою відвернувся і подивився під ноги. Тут дощок взагалі не було. На глиняній підлозі купами валялося смердюче ганчір’я: якесь старе заболочене і скривавлене дрантя, бридке шмаття, вкрите пилом і павутиною. Підвальною вогкістю тхнуло від стін з відбитим тиньком, сперте гниле повітря било з кожного кута. На зотлілих клаптях одягу копошилися комахи і хробаки, огидні сірувато-білі стоноги.

Раптом із-за дверей, що вели до третьої кімнати, почувся тихий, але виразний брязкіт металу. Я загасив ліхтарика, зоставшись у суцільній темряві. І тоді в шпарку під дверима вповзла вузька смужка світла. За дверима хтось був.

З пістолетом напоготів я увійшов. Невелика чотирикутна кімната, освітлена лойовою свічкою. У кутку лігво з ганчір’я, кілька стільців, вищерблений у плямах стіл, біля вікна велика скриня. Біля скрині колінькував чоловік, худий, як смерть, і рахував гроші. Заняття поглинуло його, він мене навіть не зауважив, і продовжував похітливо пропускати крізь пальці золоті і срібні монети. Дзвін металу пестив його слух – він знову і знову набирав у жмені монети, грав ними і, насолодившись їхнім дзвоном, зсипав крізь пальці у скриню.

Монети були найрізноманітніші: масивні голландські ґульдени, французькі луїдори і наполеондори, іспанські дублони, песети і срібні дуро, старопольські дукати і червінці, індуські рупії і турецькі піастри. Блискучі монети заповнювали скриню майже доверху. Скарб на око вартував кілька мільйонів.

Пристрасть цього жебрака-багача розважила мене, викликавши одночасно огиду і жалість. Мене нервував безглуздий, дитячий рух його худих пальців, занурених в золото, смішив і дратував спазм рук, занурених із розкішшю у купу шляхетного металу.

Я вирішив перервати йому забаву і голосно кашлянув. Чоловік здригнувся, миттєво затраснув віко і схопився. Я упізнав убивцю барона.

Першої хвилі здавалося, що він кинеться на мене, але вигляд блискучої цівки, націленої в нього, утримав його на пристойній відстані. На його зів’ялому обличчі, переораному тисячами пристрастей, відбився вираз люті і страху. Він відчув, що його вислідили.

– Ви що за оден? – запитав грубо скрипучим, як незмащені петлі, голосом. – Чого тиняєтеся ночами?

– Го, го, пане Ястронь, тільки не так гаряче, спокійніше! – відповів я, сідаючи за столом. – Помалу все поясню. Часу у нас багато – ніч довга. Перш за все, заспокойтеся і не дивіться на мене вовком. Я вам не ворог і не друг. Просто людина. Не збираюся вас грабувати або винюхувати що-небудь. Як бачите, я не бандит, як, наприклад, ви, і не поліцейський шпик. Ну, то як? Будете ґречні, пане Ястронь?

– Звідки ви знаєте моє ім’я? – промовив він вже спокійніше. – Звідки ви мене знаєте? Дідько б мене дер, коли хоч раз бачив я вашу пику!

– Тихіше, пане Ястронь, тихіше і ввічливіше. Не дуже мені пискуйте, бо, як Біг милий, гримну з цеї плювачки. А вона добра і ніколи не хибить… Звідки ми знайомі, хочеш знати? Я зараз скажу: з моста Святого Флоріана.

Вістка подіяла, як грім серед ясного неба. Втупився на мене здивовані очі і почав белькотіти:

– Міст Святого Флоріана. Ні, н-н-не з-знаю, н-не б-був там ніколи.

– Я допоможу пригадати, – тягнув я, зручніше вмощуючись на стільці. – А того високого широкоплечого пана, що йшов тобі назустріч пізнього вечора на мосту, теж не пам’ятаєш?

У Ястроня вирвалося глухе гарчання, він підняв руки і, вискаливши гнилі ікла, немов кабан, кинувся на мене.

– Стій! Стріляю!

Зупинився, важко дихаючи.

– Сядь за столом з іншого боку, навпроти, – наказав я.

Послухався, як покірний баранчик.

– Як бачиш, ти в моїх руках, – продовжував я, не спускаючи з нього ока. – Я знаю про тебе все.

– Кілько хочеш? – гаркнув він, закусивши вус.

Я розреготався. Ця людина, мабуть, приймала мене за шантажиста.

– Слухай, Ястронь, ще раз повторюю, з’явився я сюди зовсім не за тим, щоб вимагати у тебе гроші. Мені гроші не потрібні. Залиш собі свої мерзенні скарби і тішся ними, якщо це тобі справляє приємність.

Бандит полегшено зітхнув.

– То якого дідька тоді треба? – запитав уже спокійніше.

– Хочу з тобою трішки побалакати.

– Не маю часу, – пробурчав він.

– Якщо не маєш часу зараз, то знайдеш його більше завтра під замком на Крутій вулиці. Гм… Ну, то як? Будеш говорити зараз чи волієш роздумувати за ґратами?

– Про що вам йдеться? – запитав примирливо.

– Почнемо з обов’язкової інформації. Ти знаєш чоловіка, якого місяць тому ти задушив на мосту Святого Флоріана?

Ястронь подивився на мене приголомшено:

– Так. З газет дізнався: барон де Кастро. Але звідки вам відомо, що я не знав, кого забив? Бог мені свідок, – додав, урочисто піднявши два пальці вгору, – я тоді ніц не знав.

– Знаю і вірю на слово. Поясни тільки, чому ти кинувся на того чоловіка?

– Не знаю, – відповів безпорадно. – Не знаю. Мене тоді ніби щось штовхало на міст і веліло вбити першого зустрічного. То все, що я знаю. Бігме, чуюся невинним.

– Ну, ну, побачимо. Я допоможу тобі пригадати деякі речі, що передували вбивству. Ти певно мусиш пам’ятати, звідки вибіг в ту ніч?

– Ну, так, пам’ятаю, – відповів похмуро.

– Ти прокинувся і вирушив здійснити свій намір. Ти хоч уявляєш хоча б те, як довго ти проспав у підземеллі?

– Нє.

– Більше двох років.

Він схопився і очманіло втупився в мене.

– Та то неможливе, – пробелькотів, водячи рукою по лобі. – Два роки мене тут не було?..

– А де ж ти знаходився тоді? – поцікавився я.

– Не можу пояснити. Десь в чужій країні, серед незнайомих людей. Усе згадується, як у тумані. А може… може, то був і справді лише сон, довгий, дивний сон?..

– Допустимо, ти й справді «виїхав» звідси, допустимо. Чи не пригадаєш якихось деталей свого життя, безпосередньо перед «подорожжю»? Чи не пам’ятаєш, чим ти займався два роки тому перед самим «від’їздом» в «чужі» краї?

Ястронь спохмурнів, звів різко брови і було видно – щосили прагнув щось пригадати.

– Чи не виношував ти який план? Може, тобі хто ненависний перейшов дорогу? Може, були з ким давні рахівниці?

В очах Ястроня зажеврів похмурий вогонь.

– Деркач, – прохрипів він. – Деркач.

– Хто це?

– Кумпель мій.

– Ага, – зрозумів я, – спільник з нічних походів на Дручі? Певно, дуже багато знав і занадто часто доводилося ділитися зарібком?

– Та гейби так, – усміхнувся криво Ястронь.

– Одного вечора… – почав я, полегшуючи йому визнання.

– Одного вечора… – підхопив Ястронь, опановуючи свої спогади, – я домовився з ним зустрітися.

– Гм… Ви повинні були зійтися на мосту Святого Флоріана.

– Так. Близько дев’ятої вечора. І тоді я вирішив…

– Ти вирішив прибрати його.

– Ге-ге-ге! Але ви бистрі!

– Дурниці. Тим часом ти заснув.

– Заснув?.. – вирячив він очі.

– Принаймні Деркача ти не убив.

– Нє. Десь мені щез безслідно.

– Мав добрий нюх. Мусив щось передчувати.

– Може… Але нащо