Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

це робили, меч Сіканда - по черзі ж таки - один за одним сік їх на дрібні шматочки. Незабаром порубані вартові великою купою лежали на під­лозі, наче чорна шкаралуща з яєць якихось гігантських птахів. Після того, як лиха доля спіткала приблизно два­дцятьох з-поміж них, решта, видно, задумали змінити так­тику. Вони відступили - мабуть, для того, щоби виманити Бастіяна на зручніше для них місце.

Бастіян скористався цією нагодою і блискавично розру­бав клинком Сіканди ланцюги і кайдани на руках у всіх трьох лицарів. Гікріон і Гідорн через силу підвелися з під­логи і спробували витягнути власні мечі - у них їх, з яко­гось доброго дива, не відібрали, мабуть тому, що просто за­були. Лицарям хотілося підтримати Бастіяна, але їхні руки стерпли, заніміли і зовсім не слухалися. А Гісбальд, найте- ндітніший із трьох, ще й досі не міг встояти на ногах, і поб­ратимам довелося його підтримувати.

- Не турбуйтеся, - сказав Бастіян, - Сіканді не потріб­на підмога. Тримайтеся позаду мене і не заважайте, нама­гаючись допомогти.

Вони вибралися з темниці; повільно підіймаючись схо­дами, дійшли до великого, схожого на залу приміщення, аж тут раптом згасли всі смолоскипи. Світився тільки Сіка­нда, освітлюючи все довкола.

І знову вони почули грюкіт металевих кроків. Цей звук свідчив про те, що до них наближаються напіввелетні у за­лізних латах. І що їх чимало.

- Мерщій! - скрикнув Бастіян. - Назад, на сходи. А я захищатимусь тут!

Він уже не мав часу, щоби переконатися, чи під кори­лися троє лицарів його наказу: меч Сіканда знону затанцю­вав у його руці. А різке біле світло, яке струменіло з клин­ка, освітлювало залу так яскраво, що стало ясно, наче вдень.

І хоча нападники трохи потіснили його від входу і об­ступили з усіх боків, так що тепер могли напосідати на ньо­го зусібіч, усе ж Бастіяна не зачепив жоден із їхніх могут­ніх ударів.

Сіканда рубав направо і наліво так швидко, що аж ми­готало. Здавалося, це не один, а сотня мечів.

Минуло небагато часу - і Бастіян залишився посеред поля бою сам-один, а біля його ніг лежала гора розтроще­них чорних обладунків. А ще стало зовсім тихо.

- Ходімо! - гукнув Бастіян своїм супутникам.

Троє лицарів вийшли за ним на сходи. Вони були неви­мовно вражені.

- Нічого подібного, - сказав Гікріон, і його вуса здриг нудися, - я ще в житті не бачив, трясця його матері!

- Я буду розповідати про це своїм внукам, - промурмо­тів Гісбальд, затинаючись.

- Але найгірше, що вони тобі не повірять, - з жалем докинув Гідорн.

Бастіян нерішуче зупинився, з мечем у руці, але в ту ж мить Сіканда повернувся у піхви.

- Здається, небезпека минула, - сказав він.

- Принаймні та, якій можна протистояти з мечем, - висловив здогад Гідорн. - А що ми будемо робити тепер?

- Тепер, - відповів Бастіян, - я хотів би особисто поз­найомитися з Ксаїдою. Треба перекинутися з нею слівцем.

Учотирьох вони рушили сходами вгору - і йшли, аж до­ки не досягли поверху, який був на рівні землі. Тут, у при­міщенні на кшталт вестибюлю, на них уже чекали Атрею і Фухур.

- Добра робота, а ви двоє - молодці! - сказав Бастіян, плескаючи Атрею по плечу.

- А що з тими велетнями у панцерах? - поцікавився Атрею.

- Порожні горіхи! - відповів Бастіян ніби між іншим. - Де Ксаїда?

- Нагорі, у своїй Магічній Залі, - відказав Атрею.

- Ходіть зі мною! - вирішив Бастіян.

Він знову накинув свій срібний плащ - його йому віддав Атрею. А тоді вони всі разом піднялися широкими парад­ними сходами, що вели на горішні поверхи замку. Фухур пішов із ними.

Коли Бастіян у супроводі свого почту увійшов до вели­кої Магічної Зали, Ксаїда підвелася зі свого трону, зробле­ного з червоних коралів. Вона була набагато вища від Бас- тіяна і надзвичайно гарна. На ній була довга сукня з фіоле­тового єдвабу, вогненно-руде волосся укладалося в дивови­жну і вибагливу високу зачіску з більших і менших кіс, що вежею увінчувала голову чарівниці. Обличчя в Ксаїди було мармурово-біле, і такими ж білими були її гарні тонкі руки з видовженими пальцями. Її погляд вражав і бентежив, змушував ніяковіти. Бастіян навіть не відразу зрозумів, чому це так, і тільки потім розгледів, що в неї різні очі: од­не зелене, а друге червоне. Здавалося, вона боїться Бастія- на, тому що вся аж тремтіла. Бастіян витримав її погляд, і вона опустила очі, прикривши їх довгими віями.

Магічну Залу заповнювали найхимерніші і вкрай диво­вижні предмети, чиє призначення було геть незрозуміле: великі глобуси із якимись чудернацькими зображеннями, зоряний годинник із маятником, що звисав зі стелі. По ці­лій залі стояли коштовні курильниці, з яких, наче імла від землі, здіймалися важкі різноколірні хмари запашних ку­рінь.

Бастіян усе ще мовчав. Здавалося, це дуже стривожило Ксаїду, бо вона раптом кинулася до нього і впала перед ним на коліна, а тоді взяла його ногу і поставила собі на голову.

- Мій повелителю і учителю, - заговорила вона до ньо­го голосом з глибоким і оксамитовим тембром, і звучав він так, ніби оповитий легким і м’яким серпанком. Ніхто в ці­лій Фантазії не може тобі протистояти. Ти могутніший від усіх наймогутніших магів і чарівників, ти небезпечніший від усіх демонів. Якщо ти зволиш відімстити* (* більш адекватна форма «помститися» ніжче гідності Прохаська) мені за те, що я була дурна і нерозумна, а тому не розпізнала твоєї величі, то розтопчи мене своєю ногою. Я заслуговую на твій гнів. Та якщо би ти захотів виявити свою великодушність, якою славишся, і бути милосердним щодо мене, тебе недостой­ной то вислухай мене! Я готова скоритися тобі в усьому як слухняна рабиня і присягаюся всім, чим я є, що я маю, що вмію і чим володію, вірно тобі служити. Я буду твоєю сми­ренною і покірною ученицею, буду виконувати навіть що­найменші твої бажання і стежитиму за кожним порухом твоїх очей. Я розкаююся у тому, що робила, і в тому, що хотіла зробити. Зараз я благаю твоєї ласки. Пробач мені.

- Встань, Ксаїдо! - сказав Бастіян. Він іще дуже гніва­вся на неї, але мова чарівниці йому сподобалася. Якщо вона й справді чинила так, як чинила, бо не відала, що чинить, а тепер розкаюється у скоєному, до того ж так щиро, то пока­рати її тепер було б нижче його гідності. До всього, вона ще й хоче вгадувати кожне його бажання і прагне, щоби він став для неї учителем (до речі, це йому дуже сподобалося)...