Роберто Сав'яно - Ґоморра

Один єгипетський хлопець на ім’я Хасса Фахрі дорого заплатив за свою пристрасть до героїну. Він вирощував свиней. Чорних казертських свиней рідкісної породи. Чорніші за буйволів, приземкуваті та волохаті, ці акордеони складчастого сала перероблялися на тоненькі сосиски, смачну салями та духмяні відбивні. Свинар — страшна робота. Безперервно кидати лопатою свинячий гній, перерізати тваринам горлянки, підвішувати їх головами донизу, щоб кров стікала в чани… В Єгипті Хасса був водієм, але народився він у фермерській родині, тому знав, як обходитися з тваринами. Але не з свинями. Для мусульман свині є вдвічі огиднішими. Та все ж краще ходити за свиньми, аніж всенький день кидати лопатою буйволячий гній, як це роблять індійці. Свині випорожнюються набагато менше, і свинарні є крихітними конструкціями в порівнянні з буйволячими стайнями. Кожен араб знає це, тому вони воліють займатися свинями, а не падати від знемоги біля буйволів. Хасса пристрастився до героїну. Він сідав на потяг до Рима, купляв наркотик і повертався до свинарні. Хлопець серйозно «підсів» на героїн, і йому постійно бракувало грошей. Тому один товкач запропонував йому спробувати поторгувати в Мондраґоне, де ринку наркотиків не існувало. І Хасса почав штовхати «зілля» побіля бару «Доміція». Він напрацював собі клієнтуру і за десять годин міг заробити більше, ніж за півроку в свинарні. Знадобився лише один телефонний дзвінок від власника бару, щоб його діяльності було покладено край. Саме так тут і трапляється. Ви телефонуєте приятелю, той — родичу, родич сповіщає свого compare, а той передає «кому треба». В цьому ланцюжку відомі лише відправна та кінцева точки. Через кілька днів люди Ла Toppe з самопроголошеного GAD пішли прямо до халупи Хасси і постукали в двері. Вони прикинулися поліцейськими, щоб хлопець не зміг втекти та сховатися поміж свинями та буйволами, бо тоді їм довелося б гнатися за ним у багні та лайні. Всадовивши араба до авто, вони поїхали, але не по тій дорозі, що вела до поліцейського відділка. Як тільки Хасса здогадався, що його збираються вбити, у нього почалася химерна алергічна реакція: його тіло почало розбухати, наче його напомповували повітрям: схоже, страх призвів до анафілактичного шоку. Августо Ла Toppe, розповідаючи цю історію суддям, сам був страшенно приголомшений такою метаморфозою: очі єгиптянина перетворилися на маленькі ґудзики, неначе їх засмоктало всередину голови, з пор почав виділятися якийсь солодкавий запах, а рот запінився чимось схожим на сирну масу. Кілерів було вісім, але стрельнути вистачило духу сімом. Pentito Маріо Сперлонгано заявив: «Не було ніякого сенсу стріляти в уже мертве тіло». Але так було завжди.

Здавалося, Августо сп’янило його імператорське ім’я. Кожен з його легіонерів мав бути поруч під час усіх його акцій. На вбивства, які можна було здійснити двома-трьома кілерами, виїжджали натомість усі його вірні легіонери, від яких вимагалося, щоб кожен з них зробив принаймні один постріл, навіть якщо жертва була вже мертвою. Один за всіх і всі за одного. Августо вимагав повної і загальної участі, навіть якщо ця участь була поверховою. Постійний страх того, що хтось підведе, змушував його діяти групою. Кланові оборудки в Амстердамі, Абердіні, Лондоні та Каракасі могли потенційно призвести до того, що хтось із компаньйонів втратить голову і почне думати, що він у змозі відокремитися і розпочати власну справу. Тут дика жорстокість є реальною вартістю комерції: якщо її не проявити, то можна втратити все. Вбивши Хассу Фахрі, члени клану понаштрикували в його тіло інсулінові шприці, якими зазвичай користуються наркомани-героїнщики. То було тілесне «повідомлення», яке кожен в Мондраґоне та Формії відразу ж належним чином зрозумів.

Боса не цікавили інші люди. Коли Паоло Монтано на прізвисько Дзумпар’єлло, один з найнадійніших бойовиків, підсів на наркотики і не зміг відмовитися від своєї пристрасті до кокаїну, Августо наказав одному з його вірних друзів привезти Паоло, щоб зустрітися з ним на фермі. Коли вони приїхали, то Ернесто Корнаккя мав випорожнити всю обойму свого пістоля в Дзумпар’єлло, але бос стояв надто близько до нього і Корнакк’я злякався, що може і його зачепити. Побачивши, що Ернесто вагається, Августо забрав у нього пістоль і сам убив Монтано. Кулі пробили тіло жертви і влучили в Корнакк’ю, але той волів краще кулю вхопити, аніж ризикувати поранити боса. Дзумпар’єлло кинули до колодязя і підірвали гранатою — чисто по-мондраґонськи.

Легіонери Августо були готові заради нього на все. Вони пішли за ним навіть тоді, коли він став свідком обвинувачення. В січні 2003 року, після арешту його дружини, бос наважився на важливий крок. Він звинуватив себе та своїх людей в приблизно сорока умисних убивствах, видав місцезнаходження колодязів з трупами і звинуватив себе в десятках епізодів здирництва. Це зізнання зосереджувалося на «військовій», а не на бізнесовій діяльності. Його найвірніші люди — Маріо Сперлонгано, Джузеппе Валенте, Джіроламо Роццера, П’єтро Скуттіні, Сальваторе Орабона, Ернесто Корнакк’я та Анджело Ґальярді — невдовзі наслідували його приклад. За ґратами ж мовчанка стає безвідмовною зброєю боса, за допомогою якої він забезпечує збереження власного авторитету і зберігає формальну тяглість своєї влади, навіть попри те, що жорсткі умови тюрми сильно обмежують можливості безпосереднього спілкування. Та Августо Ла Toppe — людина непроста: зізнавшись сам і змусивши зізнатися всіх своїх людей, він усунув небезпеку того, що хтось знищить його родину за його зраду. А співпраця з владою, здавалося, не підірвала економічну імперію мондраґонського картелю. Його зізнання лише допомогло виявити логіку убивств та історію владного впливу Каморри на узбережжі Казерти та Лаціо. Як і більшість босів Каморри, Августо Ла Toppe говорив про минуле. Без pentiti історію влади кланів написати було б неможливо. Без pentiti правду — факти, деталі та механізми — дізнаються через десять-двадцять років: усе одно, що чоловік дізнався б правду про стан своїх життєво важливих органів лише після смерті.

Співробітництво з боку Августо Ла Toppe та його «начальників штабу» несе в собі певний ризик: їм можуть сильно «скостити» термін ув’язнення в обмін на зізнання і випустити на волю вже через кілька років. Вони ж тим часом делегують свою «військову» міць комусь іншому, наприклад — албанським сім’ям, а самі збережуть свою легальну економічну міць. «Розкаяні» начебто вирішують казати правду і нічого, крім правди, жити далі лише за рахунок своєї легальної діяльності, уникаючи, таким чином, довічного ув’язнення та внутрішньої ворожнечі. Августо лякала думка про тривалий тюремний термін; на відміну від «великих» босів, які його навчали, він був нездатен винести десятиріччя ув’язнення. Йому,