Стівен Кінг - Що впало, те пропало

Він думає: «Джон Ротстайн вам теж не перепихон до дня народження, містере Халлідей. І ніколи ним не був. Ви не отримаєте жодного записника. Мізер, вельмишановний, як сказав би Джиммі Ґолд. Якщо ви підете в поліцію, я розповім їм усе, як є, і після того вашого випадку з книгою Джеймса Ейджі ми ще побачимо, кому вони більше повірять».

Важкість, невидима, але дуже велика, зісковзує з його плечей. Щось у серці стає на місце вперше за довгий-довгий час. Піт швидким кроком рухається до магазину Халлідея, не помічаючи, що його кулаки стиснуті.

23

Був початок на четверту — приблизно в той час, коли Піт сідає в «Пріус» Ходжеса, — до книгарні справді заходить покупець. Це опецькуватий чоловік, товсті окуляри й борідка, мов у цапа, у сивих плямах, які аж ніяк не можуть приховати його подібності до Елмера Фаддея[120].

— Вам допомогти? — запитує Морріс, хоча перше, що спадає йому на думку, це: «Е-е-е, як справи, док?»[121]

— Не знаю, — із сумнівом у голосі промовляє Елмер. — А де Дрю?

— Йому терміново знадобилося в Мічиган. Якісь сімейні справи. — Моррісу відомо, що Енді родом з Мічигана, тому він нічим не ризикує, проте щодо сімейних справ потрібно бути насторожі. Якщо Енді коли-небудь і розповідав про своїх родичів, Морріс нічого не запам’ятав. — Я його давній друг. Він попросив мене сьогодні почергувати в магазині.

Елмер замислюється. Ліва рука Морріса тим часом непомітно йде за спину й обмацує контур маленького автоматичного пістолета, що надає впевненості. Убивати цю людину йому не хочеться, не хочеться зчиняти зайвий галас, але, якщо доведеться, він це зробить. У кабінеті Енді ще повно місця, вистачить і для Елмера.

— Він тримав книгу для мене. Я заплатив за неї завдаток. Перше видання «Загнаних коней пристрілюють, чи не так?». Це роман…

— Гораса Маккоя, — закінчує за нього Морріс. У книгах на полиці ліворуч від стійки — тих, за якими були заховані DVD із записами з відеокамер спостереження — стирчали смужки паперу і, перебуваючи сьогодні в магазині, Морріс устиг їх усі вивчити. Це замовлення клієнтів, і книга Маккоя серед них. — Гарна копія, з автографом. Один підпис, без посвяти. Трохи потемнілий корінець.

Елмер посміхається.

— Саме так.

Морріс знімає книгу з полиці, непомітно глянувши на годинник. 15:13. Уроки в Нотрфілдській середній школі закінчуються о третій, отже, хлопець прийде не раніше ніж о пів на четверту.

Він дістає паперову смужку й бачить: «Ірвінг Янковик, $ 750». З посмішкою передає книгу Елмеру.

— Цю я запам’ятав особливо. Енді — здається, зараз він воліє, щоб його називали Дрю, — сказав мені, що візьме з вас усього п’ять сотень. Угода пройшла успішніше, ніж він гадав, тому він і вам вирішив знизити ціну.

Будь-які підозри, які викликала зустріч з незнайомою людиною на місці Дрю, випарувалися, тільки-но замаячила можливість заощадити двісті п’ятдесят доларів. Він дістає чекову книжку.

— Отже… Із завдатком це виходить…

Морріс робить великодушний жест рукою.

— Він не сказав, який ви дали завдаток. Просто відніміть цю суму. Упевнений, він цілком довіряє вам.

— Сподіваюся, після стількох років. — Елмер схиляється над прилавком і починає заповнювати чек. Робить він це нестерпно неквапливо. Морріс кидає погляд на годинник. 15:16. — Ви читали «Коней пристрілюють?»

— Ні, — відповідає Морріс. — Тут у мене прогалина.

Що робити, якщо хлопець увійде, поки цей надутий цапобородий гівнюк все ще буде длубатися зі своєю чековою книжкою? Він не зможе сказати Сауберсу, що Енді в кабінеті, якщо сказав Елмеру, що Енді в Мічигані. Краплі поту починають виступати на лобі, під лінією волосся, і котяться вниз по щоках. Він відчуває їх. Він так само пітнів у в’язниці, коли чекав чергового зґвалтування.

— Дивовижна книга, — каже Елмер, завмерши над недописаним чеком. — Чудовий нуар і дивовижний зразок аналізу проблем суспільства, не гірший за «Грона гніву». — Він замовкає, думаючи, замість того щоб писати, і вже 15:18. — Ну, може, і не «Гроно», це я, звичайно, погарячкував, але вона цілком може позмагатися з «І програли бій», яку скоріше можна назвати соціалістичним трактатом, ніж романом, ви згодні?

Морріс відповідає, що згоден. Його руки починають німіти. Як доведеться виймати пістолет, то ще впустить. Або в себе поцілить, точнісінько між сідницями. Думка про це змушує його реготнути — несподіваний звук у цьому вузькому, заставленому книгами місці.

Елмер дивиться на нього, насуплюючись.

— Що вас розсмішило? Щодо Стейнбека, можливо?

— Зовсім ні, — каже Морріс. — Просто… Це в мене медичне. — Він проводить рукою по вологій щоці. — Я пітнію і від цього починаю сміятися. — Погляд на обличчя Елмера Фаддея викликає в нього новий вибух сміху. «Цікаво, Енді й Елмер коли-небудь займалися сексом?» — думає він, і, уявивши плоть, що стрибає, плескає, примушує його сміятися ще сильніше. — Вибачте, містере Янкович. Справа не у вас. І, до речі… ви не родич відомому музиканту-пародисту «Дивному Елу» Янковику?

— Ні, не родич. — Янкович квапливо ставить підпис, вириває чек із чекової книжки й передає його Моррісу, який посміхається й думає, що вся ця сцена цілком у дусі Джона Ротстайна. Під час передачі Янкович уважно стежить, щоб їхні пальці не стикнулися.

— Вибачте за сміх, — каже Морріс, сміючись ще сильніше. Він згадує, що вони називали цього відомого музиканта-пародиста «Дивний Ел Наярюй-Мій-Штик». — Я, дійсно, не можу цього стримувати. — На годиннику вже 15:21, і навіть це смішно.

— Розумію. — Елмер задкує від нього, притиснувши книгу до грудей. — Дякую.

Він поспішає до дверей. Морріс кричить йому навздогін:

— Не забудьте передати Енді, що я зробив вам знижку. Коли побачитеся.

Тут вже Морріс аж заходиться сміхом, бо це вдалий жарт. Коли побачитеся! Зрозуміло?

Коли напад сміху нарешті минає, на годиннику вже 15:25, і вперше в Морріса виникає думка, що, можливо, він дарма так поспішав спровадити містера Ірвінга «Елмера Фаддея» Янковича. Можливо, хлопчисько передумав. Можливо, він вирішив не приходити, і в цьому немає нічого смішного.

«Що ж, — думає Морріс, якщо він не з’явиться тут, доведеться відвідати його вдома. І тоді він залишиться в дурнях. Чи не так?»

24

За двадцять хвилин четверта.

Тепер немає необхідності паркуватися на жовтому бордюрі. Батьки, які в очікуванні дітей заставили машинами весь простір навколо школи, роз’їхалися. Автобуси теж поїхали. Ходжес, Холлі та Джером сидять у «Мерседесі» седані, який колись належав кузині Холлі Олівії. Його використали як знаряддя для вбивства під час бійні біля Міського Центру, але наразі ніхто з них про