Дмитро Михайлович Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

І ось тут дід не витерпів. Вийшов на двір, чемно поклонився і почав втовкмачувати капітанові: мовляв, на якого біса воякові здалися його, Наполійонові лази — ті землі вода і так постійно заливає, вони годяться тільки для сінокосів. А в дощовий рік там, буває, і віхтя трави не вкосиш… І, взагалі, Магдалина дівка дуже вперта, недобра і Наполійон за неї в посаг не те, що лази, а й паршивої вівці не дасть. Ліпше, давайте, пане вояку, погостимося… вип’ємо паленьки — і кожен хай іде у свій бік. Почувши про гостину і паленьку, капітан одразу лишився “сінєглазої”…

Пили і гостилися вони з дідом майже цілу ніч. І тут вже, воістину, забулося і про “сінєглазую”, і про лази…

В той час бідний Соломон діждався ранку і душа помаленьку почала вигодинюватися. Дід крадькома висунувся на поріг — і диво — світ за ніч не перевернувся уверх ногами. Зійшло красне осіннє сонечко, закудкудакали кури, завалували пси, заноровив і я в колисці…

— Богонько усе до жебрака милостивий, а може, і на цей раз своєю десницею одведе біду, — із надією подумав Соломон.

І в ту ж мить на вулиці залунав цокіт кінських копит. Дід обернувся і ледве встиг схопити серце, аби не розірвалося од радості — на білогривому підскакував солоденький пан капітан. Зняв кашкета і, бачилося, весь світ ранковий осяявся пшеничним золотом його кучерів.

Божіньку великий, яким красивим, рідним і дорогим був для Соломона в цю мить руський капітан! Гарцюючи на білому коні, молодий офіцірь гордо роздивлявся навкруги і, здавалося, вся велетенська карпатська осінь — із горами й долинами, із садами і виноградниками, вся — до останнього дерева, травинки і пилинки — вся безтямно закохалась у руського красеня.

— Пане капітан! Пане капітан! — божевільно закричав дід і побіг по вулиці.

— А… старий знакомий, прівєт тєбє, прівєт! — зрадів і собі офіцірь.

— Пане капітан, ви живі, вам нічево ніє! — кинувся Соломон навперейми коневі.

— А што должно било случіться?

— Та нічево… Просто я очінь радуюся, што ви живіє і нєврєдімиє!

— Слушай, старік, ета твоя вчерашняя водочка інтелігентная!.. Я потом всю ночь єщо с однім інтересним старікашкой піл, но, ізвіні, такой крутой уже не пробовал.

— Ви ще… єщо… того… пілі вчера?! — ледь не ошалів дід.

— А што било дєлать… раз русского офіцера просють — не отказать же! Да, кстаті, нємножко в голове пашаліваєт — у тебя для поправкі здоров’я нічєво нє осталось?

— Пане капітане, подьте лем до хижі — покупатися у паленьці можете!

І тут дід уже справді не жалів. Побіг у підвал, витяг десятилітрову корчагу, націдив повне горня і подав капітану. Той, гухнувши, випив і закусив помідорою. Дід тут же спробував наповнити ще раз, але капітан поклав долоню на горня і суворо сказав:

— Хватіть! Каждому человєку надо знать свою мєру!..

— Правильно! — підтакнув дідо. — Кто не знаєт мєри, тот нє уважаєт ні сібя, ні свою семью!

— Кстаті, а гдє твоя семья? — поцікавився, ніби між іншим, капітан.

— Йой, мали би сьте дольку, пане капітан. Вшитка моя фамилія з учорашнього дня так полюбила руських, што єщо вечером розбіглася по селам агітіровать за совєтську власть! — випалив, не мигнувши оком, дід Соломон.

Обціловуючи чи не до кожної волосинки руського капітана, дід налив йому на дорогу ще й алюмінієву баклагу і попрощалися.

Після Соломон зайшов до хати, став перед портретом імператора Франца Йовжки і їдко запитав:

— Ну, што, ваше веліченство Йовжко, як то ми з тобою воювали?

Переляканий імператор ніяково стенув плечима.

— Ми з тобою, цімборе, воювали, воювали і Австро-Мадярську імперію просвистали, — продовжував Соломон. — А чому? Бо пили штемпликами!

Марія-Терезія й собі не витерпіла й вліпила з усього розмаху свого нащадка по потилиці — бідний імператор тільки заскімлив.

— А я вам скажу ось што, мамко-королево, — дід звернувся до Марії-Терезії. — Та й ти, цімборо, слухай, — суворо попередив імператора. — Армія, де є такі капітани і вояки, што можуть випити відро паленьки і нич їм ніє, така армія, дорогі мої, — непереможна! Таку армію ніколи і ніде не остановить ніяка силища у світі!

Ці пророчі слова діда Соломона я, лежачи у колисці, пам’ятатиму до судної хвилини… Вони стали дороговказом на все життя — хто не п’є, то й не вояк, а мамля і бабрак!.. І ще хотів би трохи забігти поперед себе… Нині багато пророків місцевого значення порпаються і намагаються переосмислити прихід руських у 1944 році на Закарпаття. Не вступатиму із вченими людьми у полеміку, бо мудро кажуть: коли хочеш дуже швидко покінчити життя самогубством, не біжи топитися, а ліпше вступи із деякими професорами у політичну дискусію… Особисто можу підтвердити тільки одне: в образі руського капітана сов’єтська власть принесла всім моїм родакам віру у те, що можливості людського організму невичерпні — можеш пити до безкінечності і фрас тя не возьме!

І тому після пам’ятної гостини із руським капітаном у нашій хаті одразу зникли штемплики і назавжди прописалися двістіграмові гранчаки. І вже ніхто ніколи не чекав, аби випала велика нагода — і тільки тоді пригубити. П’ють акуратно і, головне, систематично, бо, як казав мудро дід Соломон:

“Коли із самого рана челядник не прийме на душу сто грам — день пішов цапові під хвіст!”

* * *

…Гнів, занесений моїм дорогим няньком зранку у нашу хату, почав помаленьки вивітрюватися. Баба рубанула востаннє долонею повітря і твердо сказала:

— Най виключать нашого Митрика із школи! Але попам’ятайте: ще прийдуть такі часи, що і Динамітка, і той довбанутий директор Сусанін ще будуть за нами бігати і на колінах просити, авби наш дітвак вернувся до школи. А ти, Митьку, головне, не дуже переживай, бо апетіт утратиш! — суворо наказала мені.

А я, звісна річ, так переживав у ці хвилини за школою, як баран, коли вовк удавиться кісткою.

— Але й сидіти дома не будемо, — мовила далі. — Богонько нам подарував красну днину — йдемо у Мочар крумплики обгортати.

— Як, ми лем двоє? — насторожився я, бо до роботи теж не мав великої дяки.

— А чого двоє — троїчко — я, ти і дідо…

Вістка про моє виключення зі школи через дурну хімію і Динамітку так вразила діда Соломона, що після страшного потрясіння і великих переживань він знову солодко заснув біля печі.

— Діду, вставайте! — тормошу його за плече, переживаючи, що мені