Володимир Лис - Місяць, обмитий дощем

зрозумілої… Місце двоногої істоти в космосі надто скромне й водночас велике. Якось мене дуже вразив один із висловів філософа-есеїста Чорана: «Хто не вірив у Долю — той не живе». Саме так — не живе. Хоча логічніше було б сказати — не жив. Отже, потрібно було вірити у долю завжди, повірити ще до того, як замислився над сенсом життя… Здається, я виходжу з глухого кута й водночас не вмію розчинити двері. Чи боюся? Пригадалися раптом рядки з вірша Тютчева, які наведу мовою оригіналу:

Природа — сфинкс, и тем она верней

Своим искусом губит человека,

Что, может статься, никакой от века

Загадки нет и не было у ней.

Тобто все закономірно й випадково водночас?

Одні народжуються, наділені геть усім, інші — нічим? Та, виявляється, такого не буває, щоб нічим. Треба тільки це «щось», нерідко велике, безмежно велике й від того ще загадковіше «щось» побачити, вчасно побачити. Допоможе пан Випадок, як трапилося з Інтегралом, котрий побачив на столі у свого вчителя підручник з вищої математики і задачник у ньому… А якщо його не буде? Людина залишиться назавжди нереалізованою, навіть не підозрюючи про свої можливості? Скільки таких людей на світі? Чи Доля (саме так, як у Чорана, з великої літери) невтомно тче свій візерунок, складає свою мозаїку, у якій є кожному своє місце…

Я спохопився й гарячково дочитав щоденник Інтеграла. Щоденник і не щоденник. Щось мовби прорвалося до мене з позачасу. Там були ще описи поїздки на математичну олімпіаду, перебування в незнайомому місті, бесіда зі здивованим директором школи після повернення. Детальний опис заводу, при якому була лабораторія, де доводилося працювати Інтегралу. Опис снаряда, перед яким він мовби схилявся і люто ненавидів його, снаряда, до траєкторії точного польоту якого, а отже, і чиєїсь майбутньої смерті він приклав руку. І розум. Далі своєрідна поема в прозі, написана невмілими, водночас зворушливими словами — як я зрозумів, про ту, котра стала його майбутньою дружиною. Спогад про похорон матері, а потім сестри, коли він двічі переживав не те щоб скорботу, а заціпеніння, з якого не міг довго вийти. Знову аркуші, списані тільки кількома словами, раз: «Життя на полі скорботи», раз «додому, додому, додому» і т. ін. Саме ці слова, а потім так само: «нема дому, нема дому…» Потім розкидані по аркушу, на відстані одне від одного інші слова: «куди я йду» і «я правильно йду». І майже цілий аркуш повен слів: «Більше не писатиму». Повторено зо два десятки разів. Нарешті останній єдиний запис: «Зустріч з Нявою». Коротке це речення.

Інтеграл жодного разу, що цікаво, нікому не докоряв і нікого ні в чому не засуджував. Часом хіба дивувався. Те здивування було явно дитяче. Він там десь досі залишався. Не в дитинстві, а всередині свого світу посеред свого нелегкого дитинства.

Тепер я думаю, що, звісно, Інтеграл повинен був, як міг, опиратися, хитрувати, протестувати чи когось підкупляти під час скорочення. А опинившись без роботи, спробувати організувати своє приватне підприємство, фірму чи фірмочку, завести хоча б якийсь ларьок чи ятку. Боротися за дружину, яку, судячи з усього, по-своєму дуже любив. За сім’ю. Тоді б він був цілком або хоча б частково розумним і позитивним героєм. З нього можна було би брати приклад, чи він хоча б діяв, як усі.

Але, втім, не як усі, бо «всіх» як таких нема. Скільки доль поламали «буремні дев’яності»! Скільки ламається й тепер. Тихо й непомітно. Теж свого роду «табу». Не згадають навіть у кримінальній хроніці.

Майже десять років тому в нас була зустріч однокласників. Один із них сказав, що працює охоронцем на Київщині (а якщо точніше, посміхнувся він, сторожем) у маєтку одного підприємця.

Я спитав, як так сталося, адже в школі вчився непогано, та й коли до цього зустрічалися, казав, що має свою справу. Чоловік відповів, що так, мав, пробував бізнес вести, та кинув. Так порадив партнер по бізнесу. Сказав: якщо ти почав шкодувати своїх конкурентів і тих, з ким маєш діло, треба кидати, це не твоє. Бо буде біда.

Після цього я брав інтерв’ю в одного знаного в нас бізнесмена, нині він у складі сотні найбагатших людей України, став нардепом. Я навів йому слова свого колишнього однокласника й попросив висловити його думку.

— А в чому тут проблема? — непідробно здивувався мій співрозмовник. — Це ж цікаво. Сьогодні ти когось переграєш, завтра тебе переграли.

— А як же ті, хто банкрутує? У кого ламається життя?

— Так це ж і є життя. Банкрутства неминучі. Не хочеш бути банкрутом — перегравай, роби такими інших. Або ти їх, або вони тебе. Не думайте, що так тільки у великому бізнесі… У середньому ще більше.

Ось так. Вичерпно і чітко. Жорстоко, але чесно. Такими чоловіками захоплюються. Такі стають героями сучасності. Таких хоче бачити в книжках і пані письмачка, з якою я безуспішно намагаюся полемізувати.

…Тоді Інтеграл повернувся, разом з ним зайшла і Нява. Підозрюю, що вона в цей час прогулювалася десь неподалік. Я хотів багато чого сказати й не міг. Власне кажучи, чому я прийшов до цього чоловіка? Подружитися? Навряд.

Я віддав його зошита й сказав, що прочитав, що цікаво, що я можу щось йому порадити, але навряд чи він цим скористається. Я справді не був певен, чи потрібні йому мої поради, як і будь-кого іншого.

— Можете це використати, якщо хочете, — сказав він.

— А чом би вам самому щось не написати?

— Не вийде. Я навіть не знаю, нащо це згадував. День великий, от і шкрябав.

Я попросив дозволу ще прийти до нього.

— Приходьте, — сказав він.

Чому я не зміг поговорити більше з ним, просто більше поговорити… Ще щось розпитати… Хотів, їхав з таким наміром і не зміг. Якась пересторога… Я просто один із вас, хто читатиме (якщо читатиме) ці рядки…

Коли я вийшов, потім їхав у тролейбусі, кілька разів повторив рядок поезії однієї з моїх улюблених — Емілі Дікінсон: «Ти також ніхто? Тепер нас двоє».

Я справді хотів написати про тих, хто «ніхто», роман. Про дивних, непоясненних «ніхто». Використати конкретну долю, відштовхнутися від неї… Розповісти цю історію, але додавши багато чого іншого, вигаданого і невигаданого. Частини роману мали називатися: «Історія Інтеграла», «Історія Няви», «Історія Няви й Інтеграла». Але то був би зовсім інший твір, з іншим сюжетом. Я навіть підібрав епіграфи. Помучив професора нашого Національного технічного університету пана Віктора, розпитуючи про інтегральні рівняння, у яких ніц не тямив та й досі не тямлю. Почув свого роду лекцію про те, як інтегральні обчислення використовують під час обчислення траєкторії польоту снарядів, куль і мін. Щось