Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Я бачила, як в їхніх очах загорявся вогонь натхнення, як вони розправляли плечі, проймаючись значущістю моменту.

— І ще дещо важливе, — додала я серйозно. — Ніхто з гостей не повинен дізнатися, що я маю якийсь стосунок до цього місця. Усі ви склали клятву нерозголошення, і я нагадую про це. Для всіх я буду просто однією з робітниць, не більше.

Персонал кивнув — вони розуміли серйозність ситуації. Моя таємниця була їхньою таємницею.

— А тепер усі по місцях! — скомандувала я, і команда розійшлася з новою рішучістю.

Тільки я збиралася піднятися нагору переодягнутися, як мене перехопив Вагар.

— Рейн, мало не забув, — сказав він, простягаючи мені згорток. — Це тобі. Для особливого випадку.

Розгорнувши тканину, я ахнула. У моїх руках лежала проста сіра сукня, якраз для того, щоб розчинитися серед персоналу, стати невидимкою у власному закладі.

— Вагар, це... ідеально! Але коли ти встиг?

— У мене є друзі серед кравців, — усміхнувся орк. — Я замовив її, щойно ми наважилися на цю авантюру. Тобі потрібно залишатися в тіні, спостерігати непомітно.

Я притиснула сукню до грудей, відчуваючи, як до очей підступають сльози. Цей грубий, прямолінійний орк, який ще недавно був такий далекий від усього цього чарівництва... і ось тепер він сам став частиною дива.

— Дякую, — прошепотіла я. — Я... я зараз.

Піднявшись до відведеної мені кімнати, я поспішно переодяглася. 
Сукня сиділа ідеально, ніби була пошита за моїми мірками. Дивлячись у дзеркало, я усміхнулася — переді мною стояла проста робітниця, одна з багатьох у великому закладі. Ідеальне маскування.

Я спустилася вниз, і Вагар зустрів мене біля підніжжя сходів.

— Тепер ти готова, — сказав він. — Іди на кухню, я впораюся з гостями.

Біля головних воріт уже зібрався натовп — аристократи в дорогих вбраннях, заможні купці, кілька ельфійських родин, навіть пара гном'ячих кланів. 
Усі вони тримали в руках наші рукописні запрошення з купонами на знижку — ті самі, що ми весь минулий тиждень роздавали на ринковій площі, біля входу до королівського палацу, біля театру та опери.

Горрім, одягнений у строгий чорний камзол зі срібною вишивкою, стояв біля входу з величезною книгою записів. 
Поруч з ним стояв молодий напівельф Ліандр, якого ми найняли як розпорядника залів. Вагар, одягнений у розкішний камзол шеф-кухаря, став поруч з ними, готовий особисто вітати гостей.

— Все готово, — відрапортував Горрім. — У нас заброньовані всі столики на сьогодні та на найближчі три дні.

Вагар ледве стримав здивований вигук. Три дні!

Нас ще ніхто не бачив, не куштував нашої їжі, але чутки поширювалися швидше за вітер.

— Відчиняйте ворота, — кивнув він, і Горрім з Ліандром урочисто розчахнули важкі стулки.
Натовп хлинув у двір, де їх зустрічали звуки флейт і лютень. Гості проходили через прикрашену квітами арку і опинялися в центральній залі, де Вагар зустрічав кожного.

— Ласкаво просимо до "Чотирьох сезонів", — промовляв він, схиляючи голову перед гостями. — Яку пору року ви віддаєте перевагу сьогодні?

Багатьох це питання ставило в глухий кут, і Ліандр м'яко пояснював концепцію: чотири зали, чотири пори року, чотири різних меню та атмосфери.

— Я почуваюся мандрівником у часі! — вигукнув літній граф, коли його провели через "Осінь" з її тліючими в каміні полінами та ароматом яблук і кориці, до "Зими", де кришталеві підвіски дзвеніли, ніби бурульки, а в повітрі повільно кружляли сніжинки (дякую магу ілюзій!).

Оркестри в кожному залі грали свою музику: у "Весні" — ніжні мелодії флейт і скрипок, у "Літі" — бадьорі морські пісні з барабанами та волинками, в "Осені" — задумливі мелодії віол і лютень, а в "Зимі" — дзвінкі звуки арфи та кришталевих дзвіночків.

Я ж, одягнена в просту сіру сукню, непомітно ковзала між столиками, допомагаючи прибирати посуд, протирати столи, поправляти скатертини. 
Нікому й на думку не спадало, що ця скромна дівчина з тацею у руках і є справжньою господинею цієї пишноти.

Я спостерігала за гостями, вловлюючи їхні реакції, запам'ятовуючи кожну деталь, кожне слово захоплення чи критики.

Вагар метався між кухнями та залами, як полководець між загонами, віддаючи накази, куштуючи соуси, перевіряючи подачу страв, вітаючи важливих гостей.

Я бачила, як блищать його очі, як він чітко та впевнено керує кухарями та персоналом. Це була його зіркова година.

До вечора стало зрозуміло, що ми не справляємося.

Попри всі наші приготування, персоналу катастрофічно не вистачало. Офіціанти збивалися з ніг, на кухні не встигали готувати страви, а в залах накопичувалися гори брудного посуду.

— Нам потрібно більше помічників, — прошепотіла я Вагару, коли ми зустрілися на кухні. — Завтра ж знайдемо ще офіціантів, посудомийок.

— І дівчину на зустріч гостей, — кивнув орк, витираючи піт з чола. — Горрім і Ліандр не справляються вдвох з таким потоком.

Попри метушню, це був тріумф. Кожен зал був заповнений вщерть, повітря дзвеніло від захоплених вигуків і компліментів.

Особливо вражали гостей чарівні ілюзії: коли у "Весні" над столами раптом з'являлися прозорі метелики, а в "Зимі" на підвіконнях розпускалися крижані квіти.

Близько опівночі, коли останні гості покинули особняк, ми всі були виснажені до краю, але щасливі. Вагар зібрав усю команду в головній залі, де тепер стояли бочки з елем і вином для персоналу.

— За "Чотири сезони"! — проголосив орк, піднімаючи кухоль. — За найбожевільніший і найпрекрасніший заклад в Арконі!

Ми всі випили, а потім Ліандр підійшов з книгою записів.

— Пане Вагар, — сказав він, показуючи числа, — сьогодні ми заробили стільки, що можемо оплатити оренду особняка на наступний місяць. І це тільки перший день!

У кімнаті запала приголомшлива тиша, а потім пролунали оплески та радісні вигуки.

Я бачила, як з обличчя Вагара спадає тінь тривоги. Він так боявся, що ми прогоримо, що все рухне під тягарем витрат. Але тепер було зрозуміло, що "Чотири сезони" не просто виживуть, вони процвітатимуть.