Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Від Буревія
Її величність Вічність дивиться просто на тебе. Її величність Богиня дивиться просто на мене. Як вона виглядає? Дуже просто. Так, що ти ніколи не запідозриш, хто поруч із тобою.
Божественне ховається у побутових речах. Тому що Бог твій — щоденний, а не святковий. Ти не зустрічаєш його вряди-годи, на великі прозріння чи святкування. Ти бачиш його кожного дня. То ж прояви пошану і благородство, коли піднімаєшся із ліжка.
— Скільки у вас дітей? Я маю на увазі тут — у домі.
— Не так багато, як здається, — усміхнулась Радміла.
Ми із Хранителькою Казок піднялись сходами на другий поверх. Там вона показала мені величезну залу, що була наче створена для дітей — безліч м’яких меблів, різноманітні іграшки та пластикові конструкції. Усе різнобарвне, усіх кольорів веселки. А по периметру залу оточували десятки дверей у кімнати, у котрих, вочевидь, мешкали діти. Немов великий дитячий гуртожиток.
Ми спинились, щоб роздивитись.
— Близько двох сотень. Якщо точно, то зараз 186.
— Вони усі сироти?
— Так. Інакше сюди не потрапиш.
— Але як? Як вони сюди попадають?
— Ох, це довга історія. Можливо, колись випаде нагода розповісти її…
Я покірно кивнув, і ми рушили на третій поверх. Діти, що грались у залі, не звернули на нас особливої уваги — кожен був зайнятий своїми буденними клопотами.
— Життя у домі — це окремий світ. Ми багато запозичили від Януша Корчака, — продовжила Радміла, але я її перебив.
— Ви сказали… Самсара? Що ви мали на увазі?
— Ви прийшли із жінкою, ім’я якій Самсара. Вона — живе втілення усіх перероджень.
— Але ж… знаєте, я зустрів її випадково. І вона просила мене взяти її із собою.
— Що тут дивного? Так і відбуваються зустрічі на дорозі. Чоловік знаходить жінку і бере її із собою.
— Вона не пам’ятає свої переродження. Вона не пам’ятає свої життя. Лише останнє…
— Самсара завжди не пам’ятає. Тому вона й Самсара — вічне колесо перероджень. Якби вона згадала — то звільнилася б. Але тоді вона стане чимось іншим. Вона уже стала, але це зовсім інша історія, інше втілення. Розумієте?
Ми опинились на третьому поверсі. Тут сходи закінчувались, а нам відкрилась така сама простора зала, котра була більше схожа на фойє. Радміла повела мене убік, вздовж білої стіни.
— Приблизно. Що це взагалі значить? Те, що я її зустрів і… полюбив, наприклад?
— А як ви думаєте, що це може означати? — лукаво глянула Хранителька. — Ви ж пам’ятаєте всі свої переродження? Дехто каже, що ви найстаріша душа. Правда?
— Звідки ви все знаєте? Звідки ви всі все знаєте? Стриба, Олаф, ви…
— Стриба? Не упевнена, що знаю, хто це… Ми інколи спілкуємось. Із іншими. На відстані. Через інформаційні поля. А Олаф пише листи. То це правда?
— Не знаю, — знітився я. — Найстаріша душа повинна бути більш розумнішою… Ніж я.
— Всі ми втрачаємо свої знання чи мудрість перед обличчям незвіданого. Легко бути святим на горі Тай-Шань…
Ми увійшли у вузький коридор. Обабіч нього було два вікна. Біля них я завмер, тому що побачив те, чого не могло існувати — обидва вікна виводили на озеро. Хоча вони дивились у різні боки. І взагалі — звідки тут такий коридор? Адже будинок прямокутний, навіть веж у нього не має. Наскільки я бачив…
— Буревіє, ви здивовані? Внутрішня архітектура дому не така, як зовнішня. Це звична річ, — вона легенько поплескала мене по плечу. — Для казок.
Радміла ступила вперед і відчинила двері, на яких було написано «Радміла».
— Ось ми й прийшли. Заходьте.
І відійшла, пропускаючи мене вперед. Я нахмурився, сторожко оглянувся, але ступив всередину. І раптом щось змістилось. Коротке затемнення і знову — дійсність. Така, якою вона нам здається.
По ночах у своїх снах я знову і нову повертаюсь у це величне місто. І воно чомусь мені таке цікаве, адже... За кожними дверима ховається — казка. Безкінечна кількість казок.
Ми стояли у кімнаті, де замість стін були книжкові шафи. Чотири стіни — чотири суцільні шафи книг. І одна квадратна колона по центру — також книжкові полиці, що здіймались вгору. Я підняв голову та розкрив рота — стіни та колона не закінчувались. Ця кімната видовжувалась у безкінечність (принаймні, так здавалось). Маленькі ліхтарики по чотирьох кутках приміщення, не давали багато світла, але… я міг заприсягтись, що стелі не було. Взагалі не існувало…
— Де ми? — запитав я, озирнувшись на двері, через які ми увійшли. Захотілось вискочити звідси і прожогом побігти.
— Бібліотека, — як завжди спокійно промовила вона. — Візьміть якусь книгу.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Самсара УкраЇни, Остап Соколюк», після закриття браузера.
