Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 59

Від Буревія (продовження)

Пропозиція звучала підозріло, але я все ж наважився. І взяв першу ліпшу книгу із полиці. Відкрив її майже на початку і почав читати:

«— Здоров. Налий мені рому, — попросив я у бармена, опинившись біля стійки.

Тут було найбільше світла і всі предмети набували неприродної для цього місця чіткості.

— Зараз буде, Буревій, — кивнув він і відвернувся.

— Буревій? — пролунав жіночий голос за моїм лівим ліктем, і я схилив голову. — Яке цікаве ім’я. Що воно означає?»

ЩО ЦЕ В БІСА ТАКЕ??

Я швидко захлопнув книгу і, немов обпікшись, кинув її на полицю.

— Що це було?! — злякано видихнув я.

Радміла пильно дивилась на мене. І я із жахом помітив, що її біла сукня змінилась на темну. Із червоним відтінком. А її зіниці, здавалося, розширились на всі очі.

— Книга. Ви побачили там щось дивне? — її голос став грубішим, владним. 

Її голос немов витягнувся вгору у безкінечність цієї кімнати…

— Що це за ігри? — я відступив назад. — Я думав, вам можна довіряти!

— Можна. А собі ви можете довіряти?

— Так, чорт забирай!

— Тоді заходьте у кімнату із казками! — раптом крикнула вона, вказавши мені пальцем убік. — Ви ж знаєте своє призначення, чи не так?

Прослідкувавши за вказівкою, я побачив невеличкі дверцята, що сховалися поміж полиць із книгами. Хіба вони тут були до цього? Цей прохід просто з’явився із повітря!

Я перевів погляд на Радмілу, і мурашки побігли по спині. Вона наче виросла у сутінках приміщення. Її рука вперто вказувала на двері, а очі цілковито запливли чорнотою.

— Ну ж бо! Вперед! — гаркнула вона.

Я підійшов до дверцят і потягнув за ручку. Але нічого не сталось. Двері були зачинені.

— Тут закрито. Де ключі?

Вона усміхнулась і перевела руку — палець її тепер вказував на мене:

— У вас. Ключ може бути лише у вас. А ви не знали?

Я сягнув руками у кишені, але там було пусто. Що? Чергова загадка? Що, в біса, коїться?

— У мене нема ключа, — я мимоволі відступив назад.

— Тоді ви не можете зайти. Таємниця вам не відкрилась.

Радміла розчаровано захитала головою і немов заспокоїлась. Її постать знову стала маленькою, голос пом’якшав, а в очах з’явились білки.

І раптом мені сяйнула одна думка. Якщо у тій книзі написано про нашу історію, то там має бути написано, як мені вчинити. Але де та сама книга? Кинувшись до полиць, я гарячково почав шукати.

— Візьміть будь-яку, — промовила Радміла, не зрушивши з місця.

Невже? А просто підказати, де ключ лежить не можна?

Я схопив першу-ліпшу книгу і розкрив її ближче до кінця. Почав читати…

«Пропозиція звучала підозріло, але я все ж наважився. І взяв першу-ліпшу книгу із полиці. Відкрив її майже на початку і почав читати:

«— Здоров. Налий мені рому, — попросив я у бармена, опинившись біля стійки…»

ЩО ЦЕ В БІСА ТАКЕ??

Я схопив першу-ліпшу книгу і розкрив її ближче до кінця. Почав читати…

ЩО ЦЕ В БІСА ТАКЕ?..

Я знову вхопив книгу і почав читати.

Пропозиція звучала підозріло, але я все ж наважився.

Що це?..»

Я читав про те, як я взяв книгу і прочитав про те, як я взяв книгу. І так — у безкінечність… Два дзеркала одне напроти одного, що створюють безкінечний коридор.

В очах потемніло. Я оступився і книга випала мені із рук. Вона впала на підлогу, гучно гупнувши. Мотнув головою і пошукав поглядом Радмілу — її не було у приміщенні. Або ж я не зміг її побачити… Все затьмарилось. Куди вона ділась? Закрутилось у голові. Я сперся рукою на шафу і побачив перед собою вихід.

Невже я щось зробив неправильно? Невже я підвів усіх? Чому не вийшло увійти? Буревій, ти знову програв?! Та ти просто розчарування тисячоліття!

У коридорі мені стало трохи легше. Немов тут було більше повітря. Я перевів подих, запаморочення минуло, і я почвалав уперед. Що далі? Що робити, коли «все пропало»? Зрештою, це ж звичайна щоденна ситуація, хіба ні?

Я піду до Самси (Самсари!). Дізнаюсь, як вона. Мені потрібно порадитись із нею. Вона знає більше… Проте, за кілька секунд я опинився біля вікон і знову задивився на озеро. Тоді все і сталося.

Моє життя закінчувалось сотні, тисячі разів. Але ніколи у такий страшний спосіб.

Просто із хмар виринули чорні кулі. Їх було безліч. Вони всіяли собою весь небокрай. Викривлюючи простір, чорні діри полетіли просто до нас. І сонце потьмяніло... Я обернувся і побачив у іншому вікні те саме. Чорні діри насувались звідусюди.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍