Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 57

Від Захара

— Котику, знаєш, є одна історія, по якій я так і не написав книгу. Це був сон… Хоча спочатку я думав, що не сон…

Тримаючи на руках свого маленького «звірика», я йшов поміж дерев і усміхався теплому літньому вітерцю. Сонечко світило із небес. Погода була чудова. Так добре мені уже давно не було.

— Отже, слухай. Ти слухаєш?

— Няв!

— Приснився мені будинок із дітьми. Там було дуже багато дітей і лише декілька дорослих. А я був у цьому домі — головним дорослим. Я всім керував. Але найцікавіше те, що у цьому домі була кімната із дверима у всі казки світу. Можеш це собі уявити? Так просто: якась абстрактна кімната, де була безкінечна кількість дверей. І за кожним із них — якась казка світу. Відкриваєш, а там історія про Карлсона. Відкриваєш — а там Пітер Пен. Чи Гаррі Поттер. Чи той дурнуватий колобок… Колобок це ж вроді російська казка? Ну тоді нафіг його.

Я вигулькнув на беріг озера. Його темна гладь простягалась поміж скелястих берегів, вкритих високими деревами і ховалась десь за постаттю гори. Все ця природа нагадувала мені Скандинавію, у якій я колись був. Фантастичної краси природа, котра я завжди пов’язував із книгами Астрід Ліндгрен — мого абсолютного кумира дитячої літератури.

— Отже, я у тому сні пильнував, щоб всі ці казки працювали, як їм і належить. Ходив по тій кімнаті, заглядав за двері. Все було гаразд. Але ось одного дня… Це все ще сон, котику. Ти слідкуєш?

— Няв!

— Добре. Я тебе почув. Одного вечора, коли надворі лютувала злива, у двері дому постукали. На порозі постав дуже високий чоловік у чорному плащі і капелюсі із широкими крисами. Чи широкими полами? Такий, великий капелюх. Я добре пам’ятаю цього чоловіка… Я знав його. Знав, що він поганий. Поруч із ним стояв маленький хлопчик. Він був легко одягнутий і весь змок… І цей чоловік попросив мене взяти цього хлопчика, розумієш? Я знав, що це підстава, але погодився. Інакше я не міг вчинити.

Попереду показався будинок. Той прекрасний будинок на три поверхи, котрий я побачив із гори, на яку мене попросила вибратись Калі. Із червоним дахом. Будинок, немов із казки чи чарівної книги. Я одразу зрозумів, що це саме те місце, куди пролягала моя дорога.

— Ми прийняли того хлопчика у дім. А чоловік пішов собі. І ось цей «троянський кінь» проникнув у кімнату зі всіма казками світу. І почав ламати їх. Він нищив і нищив історії, поки я не упіймав його і… відключив. Розумієш, він був лялькою. Маріонеткою, котру той підступний чоловік підіслав мені, щоб зруйнувати дім із казками. Але уві сні я, водночас, був і тим хлопчиком. Можеш це собі уявити?

— Няв…

— Лише уві сні ти можеш бути водночас двома особами. Я відключив самого себе. Я був хранителем і я був руйнівником. Словом, я розповідав цей сон багатьом людям, і всі казали, що не знають такої книги… Із такою історією, я маю на увазі. І тоді я зрозумів, що це був точно сон, а не якийсь спогад із книги, котру я прочитав у дитинстві. Проте, я так і не написав цю історію. Ось це єдине, заради чого мені хочеться ще пожити — щоб написати книгу, про маленького зламаного хлопчика і будинок із дверима у всі казки світу.

І раптом довкола мене все почорніло. Вмить весь прекрасний краєвид занурився у непроглядну пітьму, наче Бог вирішив вимкнути світло.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍