Axolotl - На межі спокуси, Axolotl

Щось ледь помітне, що вона боялася побачити.

Щось близьке, але водночас небезпечне.

— Не прикидайся, що тобі не цікаво, Віро.

Її серце зробило зайвий удар.

— Я не прикидаюся.

— Тоді чому уникаєш?

Вона ледь помітно стиснула губи, перш ніж відвести погляд.

— Бо це простіше.

Між ними зависла тиша.

Не важка, не ворожа.

Але така, що змушувала кожен нерв її тіла бути напруженим.

Вадим зробив крок ближче, нахилив голову трохи вбік.

— Простіше для кого?

Віра різко розвернулася і швидко пішла вперед.

— Для мене.

Вадим не посміхнувся, не відповів нічого.

Просто знову мовчки пішов поруч, залишаючи її в боротьбі з власними думками.

***

Віра бігла сходами вниз, ледь не перечепившись через власні ноги.

"Чому я завжди запізнююся?"

Вона звірилася з годинником — так, якщо зараз знайде таксі, ще є шанс встигнути.

Але щойно вискочила з під’їзду, різко зупинилася.

Вадим спокійно стояв, спираючись на свою машину, тримаючи у руках два стаканчики кави.

— Від кого ти тікаєш цього разу?

Віра завмерла, роздратування спалахнуло миттєво.

— Що ти тут робиш?

Вадим спокійно зробив ковток кави, наче не чув її гострого тону.

— Здається, ти запізнюєшся.

Віра звузила очі.

— Ти стежиш за мною?

Він лише посміхнувся куточком губ.

— Ти справді думаєш, що я витрачатиму свій час на такі дурниці?

Вона тихо видихнула, переводячи погляд із нього на машину.

— Я викличу таксі.

Вадим нахилив голову вбік, уважно дивлячись на неї.

— Ти не встигнеш.

— Встигну.

— Ні.

— Вадиме.

— Віро.

Вона процідила крізь зуби:

— Я не поїду з тобою.

Вадим ледь помітно знизав плечима.

— Добре. Але твій начальник, здається, не любить запізнення.

Віра зціпила зуби.

Він знав, куди натиснути.

— Сідаєш чи ні? — спокійно запитав він, простягаючи їй один із стаканчиків.

Віра кинула ще один погляд на годинник.

Прокляття.

Зробивши глибокий вдих, вона вихопила каву з його рук і сіла в машину.

— Тільки тому, що я запізнююсь.

Вадим посміхнувся самими очима.

— Звісно.

Вона знала, що це не так.

І він знав.

Але обидва зробили вигляд, що це всього лише випадковість.

Віра намагалася не думати про те, що відчувала, коли сиділа в машині поруч із Вадимом.

Про те, як кожен його рух, кожен погляд змушували її нервувати.

"Просто кави, просто дорога на роботу, просто збіг."

Але як тільки вони дісталися до клініки, Віра вирішила, що досить.

Вона не може дозволити йому знову проникати в її життя так, ніби нічого не сталося.

— Дякую за підвезення, але не варто це повторювати, — кинула вона, швидко виходячи з машини.

— Ти наче боїшся, що тобі сподобається, — Вадим спокійно вийшов слідом, легко натиснувши на брелок, щоб закрити двері.

Віра роздратовано розвернулася.

— Я просто не хочу, щоб ти знову ставав частиною мого життя.

Вадим нахилив голову вбік, його очі звузилися.

— А ти справді думаєш, що зможеш це контролювати?

Її серце пропустило удар.

— Можу принаймні спробувати.

— Ой, Віро…

Вона ненавиділа, коли він так говорив.

Так, ніби він бачив її наскрізь.

Так, ніби знав більше, ніж вона сама.

Віра вже хотіла піти, коли відчула, як його пальці легко торкнулися її зап’ястка.

Не сильно.

Не так, щоб це можна було назвати примусом.

Але достатньо, щоб вона зупинилася.

— Ти можеш робити вигляд, що між нами нічого немає, — тихо сказав він.

— Можеш тікати, ховатися, не відповідати.

Його пальці зісковзнули, і їй одразу стало холодніше.

— Але давай будемо чесними…

Віра ледь помітно вдихнула, коли він нахилився трохи ближче, не порушуючи її простір, але водночас заповнюючи його собою.

— Якщо б ти справді хотіла, щоб мене не було у твоєму житті…

Його голос опустився до хрипкого шепоту.

— То я б тут не стояв.

Віра не знайшла, що сказати.

Бо це була правда.

І вони обоє це знали.

***

Квартира Кирила була величезною, стильною, але при цьому теплою.

Його бібліотека займала цілу стіну, а великі панорамні вікна відкривали вид на нічне місто.

Олег завжди жартував, що Кирил вибрав собі житло, яке підходить для класичного лиходія — дороге, величне, ідеальне для інтриг.

Але сьогодні жодних інтриг не планувалося.

Принаймні, так думали всі, окрім Марка і Вадима.

— О, нарешті! — Кирил відкрив двері, широко усміхаючись. — Заходьте, я вже думав, що ви загубилися в коридорі.

Віра ледь помітно видихнула, перетинаючи поріг.

За нею увійшли Аліса з Тихоном, Олег…

І Марк.

Марк, який сьогодні був особливо задоволеним, особливо розслабленим…

І не приховував цього.

Він поклав руку Вірі на талію, і вона майже одразу напружилася.

— Серйозно? — кинула вона крізь зуби.

Марк посміхнувся, нахилившись ближче.

— Я просто хочу, щоб усі знали, що ти тепер моя, Віро.

Її серце зробило різкий удар.

Не тому, що це було несподівано.

А тому, що в цей момент вона підняла очі…

І побачила Вадима.

Він уже був там.

Стояв біля бару, тримаючи склянку з віскі.

І дивився прямо на них.

Його обличчя було неймовірно спокійним.

Але Віра знала його занадто добре, щоб не побачити, що ховається під цією маскою.

Холодний лід у темних очах.

Стиснута щелепа.

Напружені пальці на склянці.

Вадим не зводив з неї погляду.

А Марк навмисно не прибрав руки.

— Отже, давайте вип’ємо за… що там у нас сьогодні? — Кирил зручно вмостився в кріслі, граючи кришталевим бокалом у руці.