Юрій Павлович Винничук - Сестри крові

Я розповіла, як вдалося це з’ясувати. Йоган поглянув на мене з подивом:

— І ти все це тримала від мене в секреті?

— А ти ні? Ти коли мені розповів про свою хитрість з годинниками?

— Я боявся, щоб ти себе не видала.

— Добре, ми квити, — усміхнулася я.

Франц і Ульріх набурмосилися:

— Та ти ж і від нас тримала в секреті! А дарма — ми могли б допомогти.

— Як бачите, я сама дала раду.

— А далі що? — запитав Франц. — Як ти без нас даси раду з Труді? Ти ж повинна виконати завдання. Чи, може, театралізуєш вбивство аптекаря?

— Стривай, — втрутився Ульріх. — Якщо замовник загине, в чому ми скоро переконаємося, то замовлення втрачає сенс?

— Можливо, — погодилася я. — Але яким чином про це повідомити Труді? Не можу ж я признатися, що ми її обдурили, що вбила вона не того. Інакше знову Йоган опиниться в небезпеці.

В палаці нас уже чекав стіл з вечерею. Я думала про Труді, де вона волочиться — все ще вистежує бургомістра? Але не встигли ми й першого келиха підняти, як почулося форкання коней — на подвір’я в’їхала карета, з неї вийшла наша Труді й повагом рушила до палацу.

— Що за сморід там, у саду? — запитала вона з порогу. — У вас щось горіло?

— Горіла сосна, палала! — заспівав Франц. — Де це ви пропадали? Тут Ульріх без вас не хотів і ложку до рук узяти.

Ульріх підвівся і приставив вільне крісло для Труді. Вона щось запідозрила, щось у загальному настрої присутніх її дивувало й насторожувало: чого раптом усі такі веселі? Їй випало сісти навпроти мене, і вона не забарилася знову натякнути на мою місію:

— Ах, завтра третій день мого перебування у Львові. Юліано, ти пам’ятаєш про це? Я збираюся завтра покинути вас. Пополудні відпливає іспанський корабель.

— Це той, на якому попливе Інквізитор? — запитав Йоган.

— Саме так.

— Шкода, що ви нас так швидко покидаєте, — промовив Ульріх. — Ваше товариство скрасило наше гостювання в цьому палаці.

Хтось мене під столом штурхнув, я глянула на Труді, вона зробила знак очима, щоб вийти в сад. Вечеря якраз закінчувалася. В саду було свіжо, з землі піднімався сизий туман, запах згорілої книги був ледве вловимий.

— І що ти собі гадаєш? — запитала Труді. — Завтра останній день. Я не збираюся заради тебе стирчати тут довше.

— Хіба тобі Ульріх уже розподобався?

— Ні, але мені пора додому. Бери приклад з мене. Я сьогодні отримала завдання і сьогодні ж його виконала. Щодо Ульріха нам не можна надовго розслаблятися і втрачати пильність. Ти пам’ятаєш, як нас учили: «Крижані серця! Крижана кров! Крижаний погляд!» — за кожною фразою вона вдаряла себе п’ястуком у груди. Звісно, я пам’ятала ці гасла, але вони не зачіпали в мені жодних почуттів і людського тепла.

— Вітаю тебе з виконанням замовлення, — промовила я, підлаштовуючись під її патетику. — І як пішло?

— Як завжди: просто.

— І хто це був?

— Уранці довідаєшся. Тобі що — помогти?

— Ні, я дам раду.

Вона уважно подивилася мені в очі.

— Ти щось приховуєш. Не намагайся мені крутити голову, — вона взяла мене за плечі й струснула. — Я відповідаю за тебе.

Я відчула, як щось підступає до горла, в грудях заболіло, я відвернулася від неї і кашлянула, темні бризки вилетіли з вуст і впали на траву. Труді з подивом нагнулася, мазнула пальцем по траві й піднесла до очей, потім з жахом промовила:

— Це кров!

Я кашлянула ще раз, у роті було солоно, а голова крутилася. Вона вийняла хустинку й обтерла мені вуста. На хустинці з’явилися темні плями.

— Ти хвора? Бідолаха! Не переживай. Я виконаю завдання замість тебе й заберу тебе з собою. Вибач, що я була з тобою така нетактовна. Я поможу тобі.

— Труді... — пролопотіла я. — Не треба його вбивати. Не треба... я тобі не сказала... а це моє кохання... невдале... не взаємне... Точніше не так... він мене покохав першим, але я не могла тоді... У мене була на першому місці помста за мою бідну сестру. А після цього я змушена була тікати. Тепер повернулася в ніщо. У нього є Рута.

Гертруда роззявила рота й дивилася на мене, не кліпаючи.

— О, Санта Марія! — врешті промовила вона. — Ну, ти й влипла, голубонько! Ну, ти й влипла! Та ще й мене під монастир підвела. Не вб’єш ти — вб’є хтось інший. Замовник не відступить.

Вона взяла мене під руку і повела до лави, на якій ми сиділи вчора, і знову добула з квітника пляшку вина. На цю хвилю мені прояснилося, яким чином донести Труді частину правди.

— Я знаю замовника, — промовила я, ковтнувши вина, аби позбутися солоного присмаку. — Його нам з Лукашем видав купець, через якого він найняв сестру крові. Себто мене. Сьогодні він намагався цього купця позбутися, як небажаного свідка, але не вдалося — той вижив і, здогадавшись, хто влаштував пастку, видав його. Так що завтра я з ним покінчу.

— І хто це?

— Яка різниця? — Назвати Ґрозваєра я не могла, це було б надто підозріло.

— А де гарантія, що все так, як сказав купець?

— Труді, він це засвідчив у присутності чотирьох людей. Купець залишився живий, в нього лише ноги зламані. Лукаш йому їх вправив. Якщо забажаєш, можемо його провідати, й він повторить тобі те, що сказав нам. Його звати Юліус Цінґлер...

— Що? — обличчя Труді змінилося, вона вся наїжилася і стиснула кулаки. — Повтори! Як його звали?

Я повторила. Вона дивилася на мене здивовано, потім прошептала:

— Це мій батько...

— Ти захочеш його провідати?

— Не думаю... Я його ніколи не любила. Він від мене відрікся, щойно мама моя померла. А потім лише раз провідав у монастирі. Зрештою, всі ми це перейшли... Гаразд. З замовником зрозуміло. Завтра ти перетнеш нитку життя, як казав нам пріор, того, хто замовив аптекаря. А про себе з Йоганом ти мені збрехала?

— Збрехала. Хіба це гріх?

— Ні. Я тебе розумію, — вона перейняла від мене пляшку і зробила