Юрій Павлович Винничук - Сестри крові

убога жінка померла. Потім помер і її благодійник. Коли його несли на цвинтар, вибігли погані ангели зустрічати його душу і хотіли дошкуляти їй, як то зазвичай вони люблять робити: один щипає, другий штурхає, третій докучає і дражнить, але раптом з’явилася та жінка і закрила його собою, захищаючи. Ті з померлих, що вже відпокутували дванадцять місяців за свої гріхи, мають великий авторитет і значення на тому світі. Отже, та покійна жінка врятувала його також від «тортур могили», яких кожен смертний мусить зазнати.

А той благодійник за життя був вірителем у шинкаря. Перед смертю він сказав дружині, що йому ще належить у шинкаря певна сума. А був він дуже богобоязливий і добродійний, завжди, коли шинкар відмовляв убогому в милостині, він давав і записував на власний рахунок. Але залишив дуже убогу дружину. Та коли вдова пішла до шинкаря і попрохала виплатити решту грошей її чоловіка, той розлютився і крикнув: «Хай його чорт візьме! Мало що мене грабував за життя, то й тепер ще грошей вимагає!» І не дав. Удова негайно побігла на цвинтар, сіла біля могили і все розповіла чоловікові. Уночі померлий приснився шинкареві і покликав його до суду перед найвищим Суддею. Той розплакався: «Дай мені спокій, я віддам дружині гроші і ще додам, скільки хочеш, тільки відступися від мене». Але покійник не заспокоївся, а продовжував вимагати, щоб той з’явився перед найвищим Суддею. Розбудив переляканий шинкар цілий дім, всі дуже перелякалися, але коли надійшов ранок, то всі якось заспокоїлися, мовби забули і мовчали. Але наступної ночі повторилося те саме, як і на третю ніч. Врешті шинкар поїхав до мене прохати ради. Я йому сказав: «Якщо покійник з’явиться ще раз, скажи йому, що він мусить поступитися перед живим, бо для живих суд лише на цьому світі».

Наступної ночі покійник знову до нього прийшов. Шинкар повторив мої слова. А я вдень на чолі десяти побожних і вчених людей виїхав до Жовкви, пішов на цвинтар, вислухав скарги померлого, якому головно йшлося про образу, якої зазнав від шинкаря і яка йому на тамтому світі спокою не давала. Я розсудив, що шинкар повинен і надалі виплачувати вдові платню, яку отримував її чоловік, а пізніше повинен займатися долею його дітей. Померлий заспокоївся, а я поцікавився у нього: «Яким чином ти, ледве кілька тижнів перебуваючи на тамтому світі, міг удостоїтися такої милості і впливу, що можеш живого покликати до суду». Померлий відповів: «Я знав за життя одну убогу жінку, яка все життя мусила на суботу заставляти мідну миску. Коли не мала в кого миски заставити, чекала Божої допомоги, а я був тим, який позбавив її клопоту і позичив грошей без застави. За це я не зазнав „тортур могили“, не побачив навіть пекла, тільки відразу мене пустили у брами Раю. Завдяки цій милості я міг також покликати до суду боржника, який пам’ять мою лаяв».

Меєр закінчив, схвальний гомін прокотився хатою. Айзек проштовхався до рабина: «Я доктор... я доктор... до пана доктора за консультацією...». Усі його пропускали, бо знали, що рабин лікує і навіть оперує. Айзек нахилився до його вуха і швидко зашепотів так, аби ніхто не чув. Рабин, вочевидь, зацікавився, швидко підвівся і звелів подати йому його скриньку. Айзек її підхопив і під розчаровані погляди присутніх повів до карети. Дорогою рабин детально розпитав Франца й Ульріха все, що їм відомо про «Біблію диявола», і хитав здивовано головою. Потім попрохав назвати йому достеменну годину, коли рукопис було викрадено.

Манускрипт все ще лежав на траві, цілий і неушкоджений. Рабинові підсунули крісло, він відчинив скриньку і став перебирати книжки, якими вона була напхана. Виймав їх, одну за другою, розгортав, гмикав, клав на місце і шукав далі. Сім пар очей уважно стежили за його нервовими рухами. Видно було, що рабин квапиться і через це ще дужче нервує.

— Нас підпирає час, — пояснив він. — Як мені розповіли ваші хлопці, минуло дві години, відколи рукопис було викрадено. Ще трохи, і він сам може повернутися на місце.

— Звідки вам про це відомо? — здивувався Йоган.

— Це не мені, це відомо Кабалі.

Врешті він знайшов, що шукав, відкрив на потрібній сторінці і заторохтів так швидко, що слів було геть не розібрати, при цьому він кашляв, гаркав, хрипів і тупав ногою, стрясаючись усім тілом. За кілька хвилин такого читання вогники знову затанцювали на книзі, блакитний заметався в різні боки, а червоні вогники його доганяли і брали в кільце, аж поки таки не придушили, і незабаром усю книгу охопило велике тріскуне полум’я. Здавалося, що горить хвоя. Щось при цьому вищало й скавуліло, стогнало й сичало, а рабин усе читав і читав, аж поки від манускрипту не зосталася купка попелу. Тоді рабин безсило звісив руки, книжка випала на траву, а сам він ледь не звалився з крісла. Айзек подав йому води. Всі зачудовано дивилися на те місце, де перед тим лежав манускрипт.

— Ну, все, — промовив Йоган. — Ваше завдання, Анрієто, виконане. Можете відзвітувати. Я пропоную вам сісти в карету разом з рабином Меєром, поки не з’явилася Гертруда.

Несподівано пролунав гучний гуркіт за брамою. Всі кинулися туди — Голем розсипався на малі друзки.

— От халепа, — зітхнув Йоган. — Те, що знищило книгу, знищило і його. Але... не все ще втрачено.

Він наблизився до купи глини й з розколотої голови добув клаптик паперу з магічним словом, дбайливо обтрусив його й хотів сховати, коли несподівано втрутився рабин Меєр.

— Е-е, вибачайте, але це не ваше, а наше, — і простягнув руку.

Йоган зітхнув і слухняно віддав папірець. Рабин його з задоволеною усмішкою приклав до чола, потім до вуст і сховав до кишені.

Розділ 23

Юліана: Крапля крові.

Кінець жовтня 1648 року

— Гертруда, здається, збиралася завтра виїхати, — промовив Йоган, коли ми йшли до палацу.

— Не зовсім так, — сказала я, — вона ще мусить переконатися, що я вбила аптекаря.

— Гм... Треба щось вигадати. Принаймні нам відомо, що Гертруда виконує замовлення імператора й водночас ордену. А до речі, ти мені так і не відповіла, яке ім’я написала в записці.

— Я