Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

Та раптом Лідія затнулася і злякано зиркнула на відьмолова. Той же натомість розплився в самовдоволеній посмішці.

- Ось ти і попалася!

- Не розумію про що ти, - спробувала викрутитися співрозмовниця.

- Чудово розумієш. Ти обдурила мене!

- Ми збиралися до води, - знову відмахнулася та. – Хутчіш, Вуглику! Знайди водоспад.

Кінь, неначе розуміючи, що від нього вимагають, рушив з місця та помчався углиб лісу. Раймар, захоплений зненацька такою нахабністю, навіть не одразу попрямував за втікачкою.

- От нестерпне дівчисько! – нарешті процідив крізь зуби відьмолов та спробував наздогнати ту.

Щоправда вдалося йому це лише біля кромки води. З невисокої скелі стікав струмок, що утворював у низині невелике озерце. Зриваючись з гострого каміння, він крапотів переливистим водоспадом і створював під променями сонця крихітну веселку.

- Це просто райське місце, - щасливо вигукнула Лідія, що вже скинула одяг та насолоджувалася теплою водою. – Я хочу залишитися тут на все життя!

- А може б ти спочатку подумала про те, що поряд можуть бути чергові потвори? – незадоволено відповів Раймар.

- Але ж їх немає! Тим більше ти стоїш на березі і в разі чого попередиш.

- Це вже ні, - фиркнув герцог, злізаючи з коня.

За чим одразу ж взявся роздягатися. Лідія зробила вигляд, що їй байдуже і декілька разів пірнула. Проте важко вдавати безпристрасність, коли до тебе підпливає гарний голий чоловік. На хвилину дівчина замилувалася тим, як відьмолов вправно розтинає воду озера. Його тіло просто створене для фізичних вправ!

- Вода тут і справді неймовірна, - погодився чоловік, опинившись достатньо близько. – Але більше ніколи не роби так.

- Тепер точно не буду… - злякано прошепотіла співрозмовниця, дивлячись кудись вгору.

Раймар простежив за її поглядом і не втримався від короткої лайки. Ще б пак! На вершині водоспаду виднілася масивна фігура на чотирьох лапах.

- Що за химера? – прошипів він крізь зуби, намагаючись роздивитися тварину.

Та варто було звіру зробити пару кроків, як він потрапив під промені сонця та показався у всю свою «красу». Це був кремезний ведмідь. Щоправда його хутро щільно вкрила бура луска, з якої місцями стирчали гострі нарости. На голові ж росло одразу декілька пар рогів, одночасно схожих на оленячі та лосині. Звір виглядав би досить гарно, якби не очі, що блищали синім сяйвом. А ще гострі пазурі та ікла.

- Повільно відпливаємо до берега, доки чудовисько нас не помітило, - прошепотів Раймар.

Для Лідії не треба було повторювати двічі. Намагаючись не галасувати, дівчина почала гребти у вказаний бік і дуже скоро опинилася на суші. Зараз їм обом було плювати на наготу тіл. Головне дібратися  до одягу, безшумно вдягтися та непомітно зникнути. І це майже вдалося. Проте Ґудзик, що весь цей час сидів на сусідній гілці, схвильовано замахав крилами. І не даремно. Ведмідь раптово вийшов на протилежному боці озера.

- Ця тварюка ще й нечутно пересувається. Прекрасно! Лідіє, сідай на коня!

Наказавши це, Раймар підштовхнув дівчину до Вуглика, але сам вихопив з сідла арбалет та направив його на чудовисько.

- Тікай якнайдалі. Якщо помчиш зараз у напрямку сонця, то скоро виберешся з лісу. А по прямій буде містечко…

Та відьмолов не договорив. Ведмідь кинувся у їх бік і часу на розмови більше не залишилося. Проте арбалет Раймара  хтось різко перехопив і відвів геть.

- Ти їдеш зі мною, ненормальний! – гаркнула Лідія та потягла чоловіка за собою.

Швидко скочивши на коней, вершники кинулися геть із лісу. Час від часу озираючись, герцог бачив, що чудовисько вперто переслідує їх. Але чим ближче вони під’їжджали до краю лісу, тим повільніше рухався ведмідь. Врешті-решт монстр виявився не таким спритним, як коні та загубився далеко позаду. Проте подорожніх це не ввело в оману і вони ще деякий час витратили на галоп по рівнині.

Зупинилися ж тоді, коли вдалечині показалися скелі якогось замку.

- Здається, ми взяли забагато вліво, - хмикнув Раймар, роздивляючись місцевість. Чоловік зістрибнув з коня і з жалем додав: - Сумка з провіантом так і залишилася лежати під деревом.

Та раптом до нього підійшла Лідія, що теж зіскочила на землю.

- Ніколи більше не смій так робити! – гримнула вона і вдарила відьмолова кулачком в плече.

- Ай! – зойкнув той. – Боляче! За що?

- Ніколи не жертвуй собою! – знову гримнула дівчина. – Я більше не хочу втрачати дорогих мені людей! Почув? Що за план такий – кинути мене саму на середині шляху? І що я далі? Хто мені допоможе?

Лідія знову занесла кулачок, але герцог спритно перехопив її руки. Після чого одним легким рухом обійняв дівчину та міцно притиснув до себе.

- Я хотів як краще. Мій пріоритет – твоя безпека.

- В дупу такий пріоритет! – вилаялася співрозмовниця, намагаючись вирватися із обіймів.

- Як скажеш, - не витримав і розсміявся Раймар. – Але тоді в мене теж є умова. Ніяких секретів.