Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

Останні слова дівчина промовила з деяким сумом. Воно і не дивно, адже її візит завжди закінчувався однаково.

- Що ще тобі розповіли голоси?

- Усіх я не чула. Останнім часом я втратила зв’язок з Адою. Та й Ія рідко щось говорить. Складається враження, що чим більше я опановую дар жриці, тим менше чую її голос. А ще мені краще, коли я не проходжу за Завісу. Звідти дуже важко вибратися. Сьогодні, наприклад, я повернулася тільки завдяки обручці.

- Це як? – поцікавився Раймар, спостерігаючи, як співрозмовниця бинтує його плече. Саме там була найбільша рана від монстро-рисі. Інші ж можна з легкістю назвати подряпинами.

- Обручка світилася червоним і боляче віддавала в руку, - пояснила Лідія. – Я так розумію, це через те, що ти був у небезпеці.

Відьмолов задумливо кивнув. Дівчина вже збиралася відійти від нього, але Раймар перехопив її за руку і притягнув ближче до себе. Розташувавши Лідію між колінами, герцог поклав руки на її талію та промовив:

- Треба поговорити про вчорашнє?

- А що було вчора? – здивувалася співрозмовниця і незадоволено зиркнула на долоні чоловіка.

- Тобто розмови не буде? – іронічно примружився Раймар.

- Так а про що розмовляти? – невгавала дівчина. – Я медитувала, аби зв’язатися зі жрицями. Потім пам’ятаю тільки темряву, розмову з Віссою та біль від обручки. До речі, дякую, що переніс на ліжко. Чи я сама туди дібралася?

Відьмолов мовчав. Його брови насупилися, а губи склалися в тонку лінію. Проте вираз обличчя у Лідії був настільки безневинним, що звинуватити її у брехні, язик не повертався. Може й справді якась побічна дія від прогулянок за Завісу?

- І що ти собі дозволяєш? – не витримала співрозмовниця. Після чого скинула чоловічі руки зі своєї талії та відійшла подалі. – Нахаба!

Тяжко зітхнувши, Раймар встав зі стільця і дістав з торби нову сорочку. На жаль, там залишилися тільки подаровані Ельрікою.

- Ото краще їх носи, - зауважила дівчина, перебираючи шафку з ліками. – Ціліший будеш. Може хоч від половини поранень тебе вбережуть.

- Думаєш? – відьмолов прискіпливо огледів одежину.

- Впевнена.

- А що ти там шукаєш?

- Феіра і Вісса не сильно дружили з травами та всякими рецептами. Тому зазвичай замовляли їх у інших жриць, що займалися знахарством. От я і хочу зібрати нам в дорогу якомога більше потрібних речей. Здається мені, що це не остання наша зустріч з потворами.

- Я ніяк не можу зрозуміти, звідки вони беруться, - хмикнув герцог, що вирішив зайнятися провіантом.

- Відьма створює, - незадоволено буркнула Лідія. – Навколо звичайних тварин є невеличке жовтувате сяйво. Завдяки силі Ії я інколи бачу його. Навколо ж рисей я побачила сяйво сірого кольору з тонесенькими жовтими прожилками. Мені здається, що відьма не просто створює чудовиськ. Вона перетворює тварин на монстрів. Це набагато гірше.

- Чому?

- Одна справа мати силу і використовувати закони природи у своїх цілях. Виростити якусь рослину, наприклад, або вивести новий вид чудовиськ. А інша- взяти те, що вже існує і перекроїти його на свій лад… Це значить, що Маргарита сильніша за саму природу. Розумієш?

- Здається, так, - похмуро кивнув герцог. – Що ж, тоді давай швидше вирушати у дорогу. Поснідаємо верхи.

Власне так і зробили. Якийсь час їхали мовчки. Літня спека повернула свої права на погоду, тому прохолода вчорашнього вечора здавалася раєм. Особисто Лідія жалкувала, що не має зараз змоги нормально викупатися. Проте здавалося, що якась всевишня сила співпадінь почула її бажання, адже не минуло і півгодини, як дівчина зупинила Вуглика.

- Ти чуєш?

Раймар вслухався в лісову тишу та кивнув:

- Схоже на невеликий водоспад.

- Давай звернемо до нього.

- Нащо?

- Помитися! – вигукнула співрозмовниця. – Напоїти коней. Перев’язати твої рани.

- Вони в порядку, - відмахнувся відьмолов.

- Та невже? – іронічно скривилася дівчина. – І зовсім не сверблять?

- Трішечки.

- Трішечки?

- Добре, вони сверблять, - здався Раймар. – Значить заживають.

- Так. Поглянь.

Чоловік  підняв край сорочки і оглянув правий бік, на якому раніше було декілька глибоких подряпин. Зараз же від них залишися лише невеличкі білі смужки.

- Як так? – здивувався він.

- Деякі мазі мають в собі крупицю магії, - задоволено підморгнула Лідія. – Але довго тримати на шкірі їх не можна. Тому, якщо є така можливість,  краще добре промити всю шкіру.

Раймар якось загадково посміхнувся та натхненно промовив:

- Мушу визнати, що з тебе чудова лікарка. Справді. Я приємно здивований. Та й плече після вчорашнього масажу не болить. Навіть не знаю, як тобі віддячити.

- Не треба, - відмахнулася дівчина. – Мені було не важко.