Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

У відповідь на це Лідія, немов кішка, вп’ялася нігтями у шкіру чоловіка та повільно піджала пальчики. Десь на задвірках свідомості прокинулася моральність. Вона ледве чутно пропищала щось про розпусну поведінку та зникла під хвилею насолоди. Насолоди від цієї невибагливої, але такої гострої гри. Дівчина незчулася, як Раймар відпустив її руки та миттю розвернувся. Більше того, чоловік обхопив її за талію і, вправно перевернувши, опинився зверху. Лідія приголомшено лежала на спині. Навіть вдихнути вдалося не одразу. Проте її руки все ще обіймали шию відьмолова, а вуста відчували гарячий подих навпроти.

Особливо, коли герцог промовив:

- Я спишу це на пляшку вина, яку ти випила. І завтра ніхто не згадає про…

Не слухаючи цих дурниць, дівчина притягнула до себе Раймара і жадібно вп’ялася в губи. Чомусь зараз вони здавалися напрочуд солодкими. Інших запрошень відьмолову не знадобилося і він відповів. Настільки пристрасно, що Лідія навіть подумати не могла. Хоча, кого вона обманює? Думати зараз вона не могла взагалі ні про що. Кожен дотик затягував у вир насолоди, де не було місця на роздуми. Тільки емоції, тільки відчуття.

Тим часом вуста Раймара прокладали доріжку униз. Спочатку притиснулися до дівочого вушка, потім спокусливо ковзнули по шиї, залишивши декілька гарячих слідів на ніжній шкірі. Відтягнувши край сорочки, відьмолов оголив плече Лідії та припав до ключиці. Його ласки сповільнилися, але ціль не змінили – вуста прямували все далі униз, до вирізу сорочки. Вигинаючись назустріч, дівчина ковзнула рукою в густе волосся, однозначно показуючи чого хоче.

Та варто було Раймару дібратися до цілі, як Лідія вигукнула:

- Дідько! Почекай…

- Що? – збитий з пантелику відьмолов відірвався від тіла дівчини і, нахмурившись, запитав: - Мені перестати?

- Ні, це голоси, - спробувала пояснити Лідія, з жалем зітхаючи та проводячи пальцями по щоці чоловіка. – Щось важливе…

Та вона не договорила. Свідомість огорнула пітьма.

Раймар же побачив лише, як дівчина закотила очі та зомліла. Звалившись на підлогу, вона затихла. Герцог одразу ж спробував привести знахарку до тями, але та не реагувала. Принаймні дихала рівно, а на обличчі застиг вираз умиротворення.

- Вона колись доведе мене до інфаркту, - вигукнув відьмолов, тяжко зітхаючи.

З жалем оглянувши прекрасне тіло, що тепер зовсім не приховувала сорочка, Раймар ще раз зітхнув. Після чого поправив одяг та, підхопивши дівчину на руки, переніс її на ліжко. Накинувши зверху покривало, герцог ще раз перевірив пульс та дихання Лідії і прийшов до висновку, що вона в порядку. А що тепер робити йому? Погляд впав на стіл з пляшками. Вибравши саме, як сказала знахарка «напівгидке» вино, Раймар вийшов на вулицю. Прохолодна ніч прекрасно підходила для того, аби впорядкувати ошалілі думки.

Лідія прокинулася від різкого болю в руці. Перстень світився настільки яскраво, що кімната навкруги перетворилася на сцену з фільму про демонів. Зойкнувши від чергової хвилі болю, дівчина зіскочила з ліжка і роззирнулася. А де ж Раймар? На вулиці почулася якась метушня та декілька лайливих слів. Вискочивши на зовні знахарка побачила, як відьмолов бореться з потворою, схожою на рись. Проте та була крупніша і мала на тілі безліч гострих шпичаків. Десь вони вже таке бачили, ага. Меч чоловіка лежав поодаль. Точніше він був встромлений в тушу ще одного такого ж чудовиська. Намагаючись не привертати уваги, Лідія метнулася до зброї і спробувала висмикнути її. Однак у живої рисі різко прокинувся інтерес до свіжої крові і, полишивши чоловіка, вона кинулася на дівчину. Лідії вдалося висмикнути меча занадто пізно. Чудовисько вже цілилося на стрибок, коли перед самою його мордою промайнув Ґудзик. Дібратися до очей потвори птаху заважали шпичаки, але рись була змушена різко загальмувати і відволіктися на нападника.

Тим часом до дівчини підскочив Раймар. Вихопивши з її рук зброю, відьмолов в мить наблизився до чудовиська і одним виваженим рухом відрубав тому голову. Видовище, якщо чесно, було жахливим. Лідія навіть зойкнула та відвернулася. Десь поряд зашелестіли крила, тому дівчина одразу ж відволіклася на Ґудзика. Подякувавши пугачу, знахарка оглянула його. На щастя птах був цілий. Чого не скажеш про герцога. Чергова біла сорочка була зіпсована пазурами потвори та плямами крові.

- Дай я огляну твої поранення, - Лідія спробувала заглянути під розірвану тканину.

- Спочатку я маю впевнитися, що тут більше немає чудовиськ, - відмахнувся чоловік.

- Якби були, то вже напали б, - запевнила співрозмовниця. – Тепер тут небезпечно. Краще якомога швидше зібратися та вирушити далі.

- Куди? – поцікавився Раймар, знімаючи зіпсуту сорочку і всідаючись на стілець.

Лідія взялася наливати чисту воду, витягувати потрібні настоянки, мазі та бинти. А заодно і відповідати:

- Нам треба знайти Альтеру. Це жриця богині Азалії.

- Чому саме її? Ай, - відьмолов сіпнувся, коли дівчина налила на рану смердючу настоянку з алкоголем.

Докірливо скривившись, Лідія подмухала на рану і пояснила:

- Інші жриці не можуть знайти за Завісою Феіру. А Альтера добре знається на Джерелі. Можливо, щось підкаже. Тим більше до неї досить близько. Встигнемо по дорозі навідатися до ще однієї служительки.