Тесс Геррітсен - Асистент

— Фросте! — сказала вона, усе ще не відводячи погляду від Діна.

— Що?

— Я не їду.

— Як це?

— Нехай інша команда візьме справу. Я зараз просто не можу.

Фрост мовчав. Ріццолі поглянула на нього і побачила, що він ошелешений.

— Тобто… ви… берете вихідний?

— Так. Це буде мій перший лікарняний. Якісь проблеми?

Фрост похитав головою і розсміявся.

— Чорт забирай, давно треба було, от що я скажу!

Вони дивились, як він іде, і далі сміючись. Почекала, поки він зникне за деревами, а тоді озирнулася на Діна.

Він розкрив обійми, і вона припала до нього.

26

« Кожні дві години до мене приходять, щоб оглянути мою шкіру й переконатися, що не почали утворюватися пролежні. Увесь час міняються місцями три обличчя: Арміна працює вдень, Белла — ввечері, а тиха й сором’язлива Вероніка чергує вночі. Мої Абеткові Дівчатка. Для неуважної людини вони абсолютно однакові. В усіх смагляві гладенькі обличчя і мелодійні голоси. Свіженькі філіппіночки в білій уніформі. Однак я їх розрізняю. Кожна має власну манеру підходити до мого ліжка. Вони по-різному беруть мене, щоб перевернути на овечій шкурі. Це потрібно робити вдень і вночі, бо сам я перевернутися не можу, а вага мого власного тіла виснажує шкіру. Стискаються капіляри й порушується нормальний кровообіг. Тканини отримують недостатньо живлення і стають блідими та вразливими. Одна маленька виразка може швидко розростися, вгризаючись у плоть, мов пацюк.

Завдяки моїм Абетковим Дівчаткам я не маю пролежнів — принаймні так вони мені кажуть. Сам я перевірити цього не можу, бо не можу подивитися на свою спину й сідниці. Крім того, я нічого не відчуваю нижче від плечей. Моє здоров’я цілком залежить від Арміни, Белли й Вероніки. І, як кожне немовля, я захоплено вивчаю тих, хто доглядає мене. Роздивляюся їхні обличчя, вдихаю їхні запахи, записую у своїй пам’яті їхні голоси. Я знаю, що носова перегородка в Арміни не зовсім рівна, що в Белли дихання часто пахне часником, а Вероніка інколи затинається — зовсім трохи.

А ще я знаю, що вони бояться мене.

Звісно, їм відомо, хто я такий. Усім, хто працює у відділі спинномозкової травматології, відомо, хто я такий. І хоча зі мною поводяться так само ввічливо, як з іншими пацієнтами, я зауважую, що вони не дивляться мені в очі й торкаються мене з острахом, наче збираються взяти гарячу праску. У вестибюлі я бачу погляди санітарів, які перемовляються, позираючи на мене. З іншими пацієнтами вони говорять, розпитують про друзів і родичів, але мене ніхто ніколи про таке не питає. Ні, вони запитують, як я почуваюся і чи добре спав. Але на цьому розмова і завершується.

Водночас я знаю, що їм кортить дізнатися більше. Усім кортить дізнатися більше, усі хочуть поглянути на Хірурга, але вони бояться підходити надто близько, ніби я можу раптом підстрибнути й напасти. Тому вони мигцем позирають на мене крізь прочинені двері, але не заходять, якщо їх не кличуть до мене безпосередні обов’язки. Абеткові Дівчатка дбають про мою шкіру, органи травлення й сечовий міхур, а потім тікають, залишаючи монстра в його норі, прикутого до ліжка вагою його власного зруйнованого тіла.

Немає нічого дивного в тому, що я з нетерпінням чекаю на візити доктора О’Доннел.

Вона приходить раз на тиждень із касетним диктофоном, аркушами для записів і повним пеналом синіх кулькових ручок. А ще вона приносить свою цікавість і без сорому й страху показує її, мов червоний капюшон. Цікавість у неї суто професійна — принаймні так вона вважає. Вона підсуває стілець до мого ліжка й установлює мікрофон поруч на столику, щоб не пропустити жодного мого слова. І сидить, подавши голову вперед, ніби пропонуючи мені своє горло. Воно прекрасне. Доктор О’Доннел — природна білявка з доволі блідою шкірою, під білосніжною поверхнею якої розбігається делікатне плетиво блакитних ліній. Вона безстрашно дивиться на мене і ставить запитання.

— Ви сумуєте за Джоном Старком?

— Ви ж знаєте, що так. Я втратив брата.

— Брата? Але ви навіть не знаєте його справжнього імені.

— Поліцейські теж мене весь час про це запитують. Я не можу їм допомогти, бо справжнього імені він мені не казав.

— Однак ви листувалися з ним протягом усього цього часу.

— Імена для нас не мали значення.

— Ви достатньо добре знали один одного, щоб разом убивати.

— Лише одного разу, у Бікон-Гіллі. Гадаю, це ніби кохатися. Перший раз — це коли ви ще вчитеся довіряти один одному.

— Тобто, вбиваючи разом, ви намагалися пізнати його?

— Хіба існує надійніший спосіб?

Вона вигинає брову, немовби не впевнена, чи я говорю серйозно.

Так, я серйозно.

— Ви кажете, що він був ваш брат. Що це означає для вас?

— Між нами був зв’язок. Священний зв’язок. Так важко знайти людей, які б мене цілком розуміли.

— Можу собі уявити.

Я вмію розрізняти навіть найменші натяки на сарказм, але в її голосі й очах його, здається, немає.

— Я знаю, що мають існувати інші, схожі на мене. Питання в тому, як їх знайти. Як нам поєднатися. Кожен хоче бути зі своїми кровними братами.

— Ви говорите так, наче йдеться про якийсь окремий біологічний вид.

— Гомо сапієнс рептиліс, — жартую я.

— Прошу?

— Я читав, що в нашому мозку є дуже древня частина. Ми мали її до того, як стати людьми. Коли ми були більше схожі на рептилій. Вона контролює найпримітивніші наші функції. “Нападай або тікай”. Злягання. Агресію.

— А, ви про архіпаліум.

—